25. Останній зі списку

— І що ти думаєш робити далі? — голос Алісії вирвав Варда з полону важких думок.

— Вперше в житті я не знаю, що мені робити, — він важко зітхнув, дивлячись на свої долоні, де ще нещодавно вирувала смертоносна магія світла й сталі. — Вона хакнула мій бізнес і мій світ. Та найгірше — вона повністю хакнула моє серце. Моє життя розділилося навпіл, Алісіє. Тепер усе, що було до зустрічі з нею, виглядає пустим, нікчемним непотребом, який хочеться просто назавжди стерти з пам'яті.

— Ти не залишив собі вибору, брате, — Алісія лагідно прихилилася до його плеча, — як і я свого часу. Тепер ти розумієш мене... Життя без своєї людини перетворюється на пекло. Але вона жива, вона поряд. Не втрать свій шанс на щастя через власну гордість.

— Допоможи мені, я справді не знаю, як діяти, — Вард міцно взяв сестру за руку, і в його голосі проглянула рідкісна, майже дитяча безпорадність. — Від того, що я просто поряд з нею, нічого не змінюється. Вона вперто тримає між нами залізобетонну дистанцію. Тільки дружба. А мені цього мало... страшенно мало.

— Почни з малого — спробуй змінити свій спосіб життя, — Алісія заглядала брату в очі, шукаючи там колишнього холодного правителя. — Не підключай свій Штучний Інтелект до кожного наступного кроку чи розмови. Вимкни аналітику. Йди за своїм серцем. — Вона на мить замовкла, а тоді стишила голос до благального шепоту: — І дозволь мені оселитися тут, на Скелі Гроз. Я не розумію чому, але в цьому суворому місці я вперше за сотні років відчуваю себе живою. Відчуваю, що я — вдома.

— От ти хитромудро завернула! — Вард нарешті ледь помітно посміхнувся, розкусивши її тактику. — Скажи просто: «Брате, мені тут подобається, я хочу тут жити». А краще попроси саму Леле, щоб вона взяла тебе до свого земного дому, тоді ти остаточно зрозумієш, чому тебе сюди так сильно тягне.

— До речі, а де Леле? Я не бачила, куди вона поділася.

— Пішла до свого Мрето, — крізь зуби процедив Вард, і його сталевий контур усередині невдоволено смикнувся.

— Боже, та ти ревнуєш! Ха-ха! Нарешті я дочекалася цього дня! — Алісія засміялася настільки дзвінко й голосно, що кілька бійців біля капсул здивовано звернули на них увагу.

— Мовчи, бо ти зараз добалакаєшся, — похмуро буркнув Вард. Він перехопив сестру за лікоть і рішуче потягнув її за собою вниз, у глибину командного пункту під Скелею.

Коли вони увійшли всередину прохолодного залу, то побачили щемливу картину: Леле сиділа прямо на підлозі біля прозорої капсули Мрето, безсило притулившись спиною до залізобетонної стіни. Її довгі вії застигли, сутінкові очі були закриті — дівчина заснула прямо на підлозі від дикого, крижаного виснаження.

Вард завмер, затамувавши подих. Що тепер робити? Сидіти поруч на бетоні й чекати, поки вона прокинеться?

— Треба перенести її додому, — тихо почувся важкий голос генерала Яруса, який безшумно підійшов ззаду. — Допоможеш?

Варду десять разів повторювати не довелося. Він миттю опинився біля дівчини, схилився і вже за секунду бережно, наче крихке скло, підхопив її на руки. Зморена важкими переходами через Межу Світів, Леле навіть не ворухнулася, лише затишно уткнулася носом у його плече, продовжуючи спати.

— Ви зможете відкрити портал у такому стані? — тихо запитав Вард у генерала, намагаючись не розбудити свій скарб.

— Леле зробила цей перехід стаціонарним, — спокійно відповів Ярус. — Ми вийдемо прямо у нас на СТО. Вона ж через цей шлях акумуляторні батареї на Скелю переправляє.

— Стаціонарний портал без виклику рун?! — щиро здивувався Володар Цинару.

— Якби ж то... Ні, це не зовсім портал, — Ярус хитро заінтригував і Варда, і Алісію, яка йшла поруч. — Ходіть за мною.

Генерал упевнено вийшов із медблоку командного пункту Скелі Гроз і рушив довгим гранітним коридором до свого робочого кабінету. Він ширше відчинив двері, пропускаючи вперед Варда з Леле на руках та Алісію, яка з дедалі більшим подивом розглядала суворий військовий побут. Ярослав підійшов до дальніх дверей у кутку кабінету. Вони виглядали абсолютно звичайно — просте дерево, залізна ручка. Він упевнено натиснув на неї й переступив поріг, навіть не озираючись.

Вард на мить зупинився, нахилив голову і майже невідчутно торкнувся губами шовковистого волосся сплячої Леле, вдихаючи її запах. А тоді рушив слідом за Ярусом.

Суміжна кімната виявилася... не іншою частиною Скелі й не залами Цинару. На превеликий подив Варда, вони опинилися на захаращеному складі СТО, де він уже бував раніше. За його спиною поріг переступила Алісія — і дівчина буквально застигла на місці від шоку. Вона крутила головою, оглядаючи складені під саму стелю старі автомобільні шини, якісь залізні деталі й велике залюшене вікно, за яким лагідне земне сонце якраз повільно сідало в густі крони дерев Кременця.

— Що?.. Як це можливо? — тільки й зміг видавити з себе Володар Цинару, чий аналітичний розум зараз відмовлявся вірити власним очам. Жодного магічного фону, жодного коливання енергії. Просто двері.

— Спитаєш у неї завтра. Може, повідає тобі, — хмикнув Ярус. Він добре знав, що Леле береже свої таємниці як зіницю ока і нікому не викладала карти завчасно. — Бо нам вона теж нічого не пояснила. Але такий перехід нас цілком влаштовує — не потрібно щоразу витрачати сили й час на магічні брами. Ходіть швидше в будинок.

Вард обережно заніс Леле до її кімнати, м'яко поклав на ліжко й накрив теплим пледом. Йому шалено хотілося власноруч зняти з неї цей важкий, брудний тактичний одяг, розшнурувати берці, щоб вона могла вільно й комфортно відпочити... Але над ним, наче залізна статуя, стояв генерал Ярус. Батько досі не довіряв Володарю на сто відсотків і чітко давав зрозуміти, що не дозволить йому зайвого поруч із донькою. Вард лише стримано кивнув і відійшов від ліжка.

Коли вони спустилися, Алісія вже була в абсолютному, дитячому захваті від натуральності та затишку земного будинку Леле. Дерев'яна, тепла підлога, масивні сходи, свіжі квіти у вазах, зелені вазони на підвіконнях і прості дерев'яні меблі. Цей будинок не мав цинарського холодного блиску — він дихав справжнім, пахучим життям.