24. Повернуться не всі

СУТІНКОВІ ЗЕМЛІ.

— Не стій як укопаний, винось її, — прозвучав дзвінкий, чистий, але залізний командний голос дівчини в чорному плащі. — Їй потрібно відчути цю землю, ну ж бо, рухайся! Я тебе не з’їм.

Вард не став влаштовувати суперечку чи з’ясовувати стосунки з незнайомкою. Зараз у нього не було на це ні часу, ні права. Він швидко й бережно підхопив Леле на руки, притискаючи до себе, і виніс її тіло з понівеченого залізяччя автозака.

Надворі панували дивні, містичні сутінки. Небо тут не мало сонця, але світилося м’яким, перламутровим фосфоричним блиском, а під ногами розстилалася дивна фіолетова трава, від якої пахло озоном і вологою. Вард обережно, наче найбільший скарб усесвіту, поклав Леле на цей м’який живий килим. Дівчина ледь помітно сіпнулася, ніби від легкого електричного розряду, щойно її шкіра торкнулася трави, і знову стихла, але її дихання стало трохи рівнішим.

— Не бійся, вона просто спить, — зупинила дівчина Варда, коли той уже збирався гарячково гальмувати й термосити Леле за плечі. Незнайомка скинула глибокий капюшон, і її сутінкові очі блиснули з-під чорного волосся. — Вона втратила надто багато сил. Перемістити таке величезне чужорідне тіло, як залізний автомобіль із купою людей, в інший простір і час без стаціонарного порталу... це важко навіть для досвідченого тисячолітнього мага. А для юної дівчинки це було практично рівносильно смерті. Вона вижила лише дивом. І завдяки тобі.

— І що мені тепер робити? — Вард безсило опустився на коліна біля сплячої Леле, не випускаючи її холодної долоні зі своєї руки. Весь його королівський гонор кудись зник. Залишився лише чоловік, який боявся втратити ту, яка стала його душею.

— Чекати, коли вона прокинеться, — спокійно відповіла незнайомка, схрестивши руки на грудях і дивлячись на застиглий вдалині автозак, з-під якого більше не миготіли загрозливі червоні вогники. — Тут вона, і ви всі разом з нею — в абсолютній безпеці. Сутінкові Землі вміють ховати своїх...

Вард на мить відвів погляд від Леле, щоб роздивитися обличчя дівчини у чорному плащі й нарешті запитати, хто вона така. Але щойно він підвів голову — фіолетова димка навколо хитнулася, закрутилася легкою спіраллю, і незнайомка розтанула в ній, наче привид. Вона як з’явилася нізвідки, так і зникла, не залишивши по собі жодного сліду. Лише тихий шелест вітру пронісся над фіолетовою травою.

Володар Цинару застиг, усвідомлюючи, що в цьому дикому вимірі ще занадто багато таємниць, і зараз явно не час відкривати всі карти.

Минуло близько пів години. Магія Сутінкових Земель, яка висіла в повітрі щільним озоновим туманом, робила свою справу. Сила, що струменіла від самої землі, повільно проникала в тіло Леле, затягуючи магічні рани. Цівка крові на її шиї підсохла, а бліді щоки почали рожевіти.

Дівчина глибоко зітхнула і повільно розплющила свої сутінкові очі. Вона відразу зустрілася поглядом із Вардом, який усе цей час не відходив від неї ні на крок, тримаючи за руку.

— Ти як? — тихо, з невимовним полегшенням запитав він.

Леле сіла на м'якій траві, відчуваючи, як до неї повертається звичне тепло. Слабкість усе ще фонувала в тілі, але голова вже була ясною. Вона озирнулася на автозак — бомба під лавкою завмерла, заблокована хаотичним фоном цього світу, а з кабіни вже почувся важкий стогін батька та братів, які теж почали приходити до тями після жорстокого переходу. Вони були живі. Всі до одного.

Дівчина підвелася, спираючись на руку Варда. Вона подивилася на безкраї перламутрові сутінки навколо, вдихнула це дивне повітря й дала собі тверду, непохитну обіцянку: вона обов'язково повернеться в цей дивовижний край, де навіть сама земля вміє лікувати душі й тіла. Але не зараз. На Скелі Гроз на них чекають ще сімнадцять врятованих життів.

Леле заплющила очі, прикликаючи залишки відновленої магії, і рішуче підняла руку. На її плечах знову на мить мазнули срібні крила.

Один потужний ривок — і Межа Світів слухняно розчинилася, забираючи команду, полонених і залізний автозак назад, на рідну Скелю Гроз, де блакитним світлом уже горіли готові медичні капсули.

ЦИНАР. СКЕЛЯ ГРОЗ.

Магічний спалах накрив Скелю Гроз, і посеред просторого майданчика перед скляним склепінням медблоку з оглушливим гуркотом та скреготом заліза по граніту матеріалізувався величезний, понівечений російський автозак. Машина важко осіла на ресорах, піднявши в повітря хмару пилу.

Алісія, Саня та Ред, які чергували біля медичних капсул, миттєво кинулися до панорамних вікон. Тітка Оксана, затиснувши кулаки біля грудей, вибігла на вулицю першою.

— Вони повернулися! Святі угодники, прямо з машиною! — крикнув Ред, на ходу хапаючи важкі інструменти для різання металу.

Двері автозака, які в Сутінкових Землях вибила таємнича незнайомка, трималися на одному чесному слові. Вард сильним ударом ноги остаточно скинув їх на землю і першим вискочив назовні, обережно тримаючи Леле на руках. Дівчина була при тямі, але її обличчя залишалося блідим, а сутінкові очі знесилено прикривалися.

— Вона виснажена, але жива! Займіться нею! — скомандував Вард, передаючи Леле в надійні руки здивованої Алісії.

Слідом за Володарем із темного нутра машини, важко кашляючи від гару й диму, вибралися генерал Ярус, Іван та Ден. Вони тягнули за собою зрізану залізну лавку, до якої все ще були прикуті Назар Олексійович та дядько Женько. Василь лежав поруч на руках у Дена, досі непритомний після опіку магічного ланцюга.

— Обережно! — крикнув Ден, опускаючи лавку прямо на тверду гранітну підлогу майданчика. — Там під сидінням бомба. На Сутінкових Землях вона затихла, але тут її датчики знову починають блимати червоним! У нас лічені хвилини!

— Іване, заземлюй карату! Негайно! Тут скрізь живий граніт! — скомандував генерал Ярус, витираючи брудною курткою піт із чола.

Іван не став чекати. Він упав на коліна прямо перед прикутими земляками, заплющив очі й притиснув обидві долоні до сірого, вікового каменю Скелі Гроз. Його повітряна магія слухняно потекла крізь пальці, врізаючись у земну твердь. Навколо ланцюгів карати, які стискали руки поранених воїнів, затанцювали дрібні іскри.