23. Визволення

— Тут немає купола? — здивований голос Алісії розірвав тишу.

Леле, яка все ще стояла в міцних обіймах Варда, здригнулася. Вона зазирнула в його сталеві очі з німим благанням відпустити. Володар Цинару все зрозумів. Він відчув, як їхня крихка мить щастя безповоротно розтанула, наче роса на ранковому сонці, і повільно розімкнув руки.

Леле озирнулася. Алісія стояла, закинувши голову вгору, і заворожено дивилася на яскраво-синє, безкрає небо. А з заходу вже повільно наповзали важкі грозові хмари — скоро мав линути справжній, живий дощ.

— Я розрізала його, — тихо відповіла Леле, підходячи до неї. Слабкість усе ще зрадницьки відгукувалася в кожному м'язі — вона явно не розрахувала, скільки сил забере це масштабне будівництво. — Над Скелею Гроз відтепер тільки чисте небо. Я не хочу, щоб мої земляки жили в «консервній банці».

— Я торочу про це Варду останні сто років! — Алісія емоційно обвела рукою в бік столиці, де над хмарочосами височів штучний захист. — Ми там живемо наче кімнатні рослини в теплиці. Відчуття справжнього життя немає взагалі... Леле, приймеш мене до себе?

Леле мимоволі кинула швидкий, застережливий погляд на Варда, але Алісія, не чекаючи відповіді брата, наполегливо потягнула її за руку подалі від чоловіків. Вони увійшли під прохолодне скляне склепіння щойно збудованого медблоку.

— Я не жартую, — палко заговорила цинарка, заглядаючи Леле в очі. — Дозволь мені оселитися тут, на Скелі. Я стану тобі в нагоді, от побачиш! Тут повітря зовсім інше, я дихаю вільно. Не можу пояснити, але моя магія буквально вимагає, щоб я залишилася.

— Алісіє, а твій брат? — Леле насупилася, намагаючись мислити тверезо. — Він буде категорично проти, я знаю це напевно.

Вона розуміла: прийняти Алісію без згоди Володаря — це піти на відкритий конфлікт із Вардом. А від його прихильності та допомоги зараз залежить доля десятків її полонених земляків. Ризикувати так перед вилітом у Сибір було небезпечно.

— А якщо я сама з ним домовлюся? — хитро примружилася дівчина.

— Ну, якщо домовишся... тоді я збудую для тебе окремий невеликий будинок. Обіцяю, тобі тут буде затишно.

Алісія з радісним вигуком обійняла Леле — щиро, по-сестринськи, як близька і рідна душа.

У цей момент до приміщення увійшли всі інші. Чоловіки взялися зацікавлено розглядати, як високотехнологічно й водночас по-домашньому все влаштовано всередині медичного центру для українських воїнів. Скориставшись моментом, Леле важко опустилася на стілець біля вікна. Їй потрібна була хоча б маленька перерва, коротка хвилина тиші, перш ніж знову з головою кинутися в бій.

Батько помітив її втому. Ярослав підійшов, мовчки присів поруч навпочіпки й узяв її маленькі, холодні долоні у свої великі, мозолясті руки. Потім бережно й ніжно поцілував їх.

— Знаєш, доню... — тихо, щоб чула тільки вона, заговорив генерал, і в його суворому голосі бриніла така любов, від якої стискалося серце. — Якби три тисячі років тому у наших воїнів була така провідниця, як ти, я б, не задумуючись, віддав за тебе свою душу і життя. Леле, одне врятоване життя на війні вартує десяти врятованих у цивільному, мирному часі. Не знаю, чим я заслужив тебе, дитино... Але знаю точно: ти тут на своєму місці. І саме в тому часі, в якому ти найбільше потрібна цьому світу.

— Нам час, батьку. Ми й так занадто довго відкладаємо нашу операцію, — Леле підвелася, і в її сутінкових очах, затуманених утомою, спалахнула тонка нитка надії. — Я просто хочу... хочу, щоб нарешті закінчилася війна. Але я не маю сили врятувати всіх... Це просто неможливо, батьку. Для чого? Для чого взагалі потрібна ця війна?

Ярослав повільно підвівся слідом за нею. Його могутні плечі на мить важко опустилися, наче на них тиснув увесь вантаж минулих і теперішніх битв. Він подивився на доньку поглядом, у якому змішалися безмежний жаль і сталева витримка.

— Якби я знав на це питання вірну відповідь, доню, то не допустив би колись війни у Світанкових землях, — тихо й гірко промовив генерал. — Не допустив би тисяч і тисяч смертей... Пам'ятай, від простих людей ніколи не залежить, буде війна чи ні. Вони просто стають заручниками у грі великих грошей і хворих, божевільних амбіцій тих, хто дорвався до влади.

Він поклав свою важку долоню їй на плече, заглядаючи в саму душу. — Ти не можеш врятувати всіх, Лелечко. Ніхто не може. Але кожен, кого ти витягнеш із того сибірського пекла, отримає свій новий Всесвіт. Для цієї конкретної людини ти зміниш усе. І саме заради цього варто йти до кінця.

Леле глибоко вдихнула, ковтаючи підступний клубок у горлі. Слова батька повернули їй ту саму внутрішню вісь, яка тримала її в найнайважчі хвилини.

Вона озирнулася на присутніх у медблоці. Вард стояв трохи віддалік, схрестивши руки на грудях. Він не втручався в їхню розмову, але ловив кожне слово, і в його застиглому обличчі читалося глибоке, мовчазне розуміння. Санлай, Алісія, Ред — усі вони замовкли, відчуваючи вагомість цієї хвилини перед наближенням бурі.

— Ден, Іван! — голос Леле змінився, повернувши свій чіткий, командирський тон. — Перевірити спорядження. Вирушаємо негайно.

Вони швидко залишили світле склепіння медблоку й спустилися до штабу генерала Яруса, розташованого глибоко під руїнами колишньої величі Скелі. Хлопці озброїлися до зубів. Ярослав особисто, не поспішаючи, перевірив спорядження кожного. На мить він затримався біля Варда — зрештою, не кожен день ходиш у бойові вилазки з королями. Генерал суворо й прискіпливо оглянув, чи правильно Володар прикріпив тактичну зброю та чи взяв достатньо додаткових магазинів. Вард мовчки терпів цей огляд, визнаючи авторитет старого вовка на полі бою.

Леле швидко перевдягнулася в тактичний костюм та міцне, зручне взуття. Алісія, яка весь цей час не відходила ні на крок, стояла поруч із тіткою Оксаною і нервово кусала губи — вона однаково сильно переживала і за затятого брата, і за Леле. Тітка Оксана лише тяжко, з надривом зітхала, міцно стискаючи покручені роботою долоні. В її очах, повних сліз, горіло невимовне хвилювання.