22. У полоні його обіймів

ЦИНАР. МАГАЗИН ГРОЗ.

Леле сиділа за масивним столом, розглядаючи мерехтливу Карту Живих Душ. На душі не вщухала буря — ще ніколи вона не почувалася так паскудно. Ситуація зайшла в глухий кут. Якби Мрето був при пам'яті, Вард тримався б осторонь, поважаючи закони кланів, а так він ішов напролом, змітаючи всі її захисні бар'єри.

Вона не знала, що робити. Серце і сама магія, що пульсувала в жилах, вимагали бути з ним, але розум холодним голосом карбував: «Забудь. Не торкайся. Не підходь». Можливо, колись, через сотню років або в іншому втіленні, вони знайдуть спосіб бути разом. А поки вона втікала — від нього, від себе, від цих непроханих почуттів, що накривали її з головою, наче крижана океанська хвиля.

— Так, досить. Викинь цю дурню з голови, — Леле з силою потерла обличчя, намагаючись повернутися до тями. — Робота. Тільки робота. Кожен день зволікання краде життя у хлопців.

Вона зосередилася на списку, звіряючи імена з координатами на Карті. Ті, хто був живий, відгукувалися ледь помітним золотавим сяйвом. Але третина списку мовчала. Карта залишалася темною там, де мали бути їхні душі.

Леле стискала кулаки до білизни в суглобах, знову і знову перевіряла магічні частоти, сподіваючись на помилку. Але помилки не було. Їх не було.

В кабінеті раптом стало бракувати повітря. Як сказати матерям, що їхні сини більше не світяться? Скільки ще горя принесе ця війна, скільки душ згине в небуття? Для чого все це? Питань була ціла купа, а відповідь — одна на всіх: порожнеча.

Відклавши тяжкі думки, Леле змусила себе діяти професійно. Вона визначила місця утримання полонених та часові пояси для планування вилазок. Хлопці були розкидані по всій території рф — переважно Сибір, де сирість і вічний холод витягували залишки сил. Потрібна порада батька, але вже зараз зрозуміло: операція займе щонайменше три доби.

— Треба підготувати медблок, — прошепотіла вона, занотовуючи першочергові завдання. — Їм усім знадобиться реабілітація і абсолютний спокій.

Раптом тишу кабінету розірвав різкий сигнал тривоги. — Попередження! — пролунав голос системи спостереження. — На територію Скелі Гроз зафіксовано незаконне проникнення невідомих осіб.

— Виведи картинку на головний екран! — миттєво зреагувала Леле, і її очі спалахнули тим самим небезпечним сутінковим світлом.

Віртуальний екран розгорнувся посеред кімнати. З боку прямовисного обриву до Скелі присмоктався обтічний автоліт. З його люка, наче павуки, по стрімкій стіні вгору повзли тіні Кари. Їхні костюми та апарат були ідеально замасковані під навколишнє середовище, залишаючись невидимими для звичайного ока. Але магічна система «Гроз», налаштована на виявлення ворожого фону, бачила їх чітко — як чорні плями на чистому полотні.

— Значить, вирішили зайти з тилу, — холодно посміхнулася Леле, активуючи бойовий інтерфейс. — Ну що ж, ласкаво просимо додому.

Леле вийшла з магазину, її кроки відбивалися від каменю чітким, ритмічним ехо. Вона попрямувала прямо до місця, де невдачливі тіні вирішили штурмувати Скелю. Настав час показати Цинару, хто така Леле Гроза.

Вона скинула куртку прямо на вологу землю і прискорила крок. Магічна система захисту нізащо не пропустила б їх всередину, але Леле хотіла іншого — вона хотіла подивитися Карі в очі.

Срібні Лелеки на її руках, відчувши поклик власниці, ожили й розпустили крила. Леле легко, наче невагома пір’їна, злетіла на високий паркан із переплавлених автолітів і завмерла, поглядаючи вниз. Тіні піднімалися швидко — професіонали, сильні маги. Леле розправила власні крила і каменем кинулася вниз. Зробивши стрімке коло навколо виступу скелі, вона зависла в повітрі прямо перед найманцями. Вони навіть не помітили її наближення, занадто зосереджені на підйомі вгору.

— Бог у поміч! Не важко? — гукнула вона, іронічно схиливши голову.

Від несподіванки найманці здригнулися, і їхнє маскування миттєво спало, проявляючи тіла. Всі шестеро, тримаючись однією рукою за скелю, іншою вихопили зброю і націлили її на дівчину.

— У-у, — Леле заперечно похитала головою, — не спрацює. Викидайте це сміття.

Тіні не послухалися. Почулися сухі клацання — вони намагалися вистрілити, але пострілів не було. Вони люто перезаряджали зброю, пробували знову і знову, та результат залишався нульовим. Тоді в хід пішла холодна зброя: клинки з магічної сталі полетіли в Леле, але... просто обминули її тіло, наче наштовхнувшись на невидимий повітряний потік.

— Це моя територія, і вам сюди ходу немає, — голос Леле став холодним, наче лід Антарктиди. — Зараз ви повернетеся у свій автоліт. У вас з’явилися дуже важливі справи — збір урожаю в найвіддаленішому куточку Всесвіту.

Вона підлетіла ближче, і її очі спалахнули небезпечним сутінковим світлом, стираючи волю ворогів.

— Це політ в один бік. Ви ніколи не повернетеся в Цинар. Відтепер ви — прості землероби. І про Кару ви більше не пам’ятаєте нічого.

Тіні по  команді швидко  спустилися до автоліту  і відлетіли від Скелі розрізаючи  простір і  Межу Світів — Кара залишилася без кількох своїх  горлорізів.

Леле ще раз облетіла свою Скелю, всотуючи силу цього місця, і нарешті повернулася до магазину. Срібні Лелеки на її руках яскраво світилися — здавалося, вони теж насолоджувалися справжнім польотом, який був набагато кращим за швидкісну їзду на «Рейнджері».

Забравши записи з координатами, вона попрямувала вгору до руїн. Там, серед залишків минулих епох, тітка Оксана та Руслан намагалися облаштувати свій побут у світі, що став для них вимушеним прихистком. Поруч, у стерильному спокої медблоку, в стабілізаційних капсулах перебували Мрето та Дінара — їхня життєдіяльність була на паузі, чекаючи на повне відновлення.

Леле ще здалеку побачила тітку Оксану: та стояла посеред свого нового городу, звичним жестом перевіряючи грунт. Руслан сидів осторонь, заглибившись у книгу.

— Боже помагай! — привіталася Леле, підходячи ближче. — Казали Боги, щоб ви помогли, — звично підколов її Руслан, не підводячи очей. — Сказали з неба, що не треба, — посміхаючись, відпасувала Леле і присіла поруч на м’яку траву. — Як ви тут? Трохи освоїлися?