20. Картопля по-цинарськи

Втома накотилася раптово, важка і липка, як вечірній туман над Житомирською трасою. Леле відчувала, як повіки стають свинцевими, а світло зустрічних фар розмивається у довгі, болючі смуги. Вона міцніше стиснула кермо, намагаючись відігнати сон, але голова мимоволі хилилася донизу.

— Давай я поведу далі сам, а ти відпочинеш, — голос Варда пролунав у тиші салону несподівано м’яко.

Леле ледь помітно стріпнула головою, намагаючись прогнати заціпеніння. — У тебе є права на водіння авто? — єхидно запитала вона, хоча навіть на цей жарт у неї майже не лишилося сил. — Немає, — спокійно відповів він, не зводячи очей з дороги. — Але я можу вести будь-який транспорт у всіх відомих світах. Твій «Рейнджер» не складніший за бойовий шаттл Цинару.

— От коли здаси на права в нашому сервісному центрі, тоді, можливо, я дозволю тобі покататися десь по полю в Кременці, — відрізала вона, але наступної миті її очі знову заплющилися на кілька секунд.

— Ти засинаєш на ходу. Ми можемо потрапити в аварію, і тоді ніхто нікуди не доїде. Зупинись, будь ласка.

Вард не вимагав, не наказував як Володар. Він просто просив. У його голосі було стільки щирої тривоги, що Леле мимоволі здалася. Вона з’їхала на узбіччя біля закритої заправки, де під ліхтарем уже вишикувалися «примарні» автівки Альянсу.

— Ми з хлопцями зачекаємо, ти будеш у безпеці. Хоча б годинку, прошу, — додав він.

Леле з недовірою подивилася на нього. Пам’ять про те, як вона прокинулася на його плечі в Кременці, все ще пекла соромом. Вона дала собі слово: триматися якнайдалі. Не торкатися. Не мріяти. Не дозволяти цьому дивному магнетизму взяти гору. Бо кохати його — означало зрадити все, у що вона вірила.

Вард ніби почув крик її думок у цій тісній кабіні. Він ледь помітно відсунувся до самих дверей, демонструючи дистанцію, і тихо прошепотів: — Я обіцяю, що не торкнуся тебе... сьогодні. Тобі необхідно перепочити. Я буду поруч. Просто поруч.

Леле зітхнула, відкинула спинку сидіння і заплющила очі. Вона відчувала його присутність — теплу, масивну енергію, яка тепер не тиснула, а наче огортала машину невидимим коконом. Вона заснула миттєво, під тихий шепіт нічного дощу по даху «Рейнджера».

Вард не спав. Він дивився, як її дихання стає рівним, як розслабляються її плечі. Його власна магія, зазвичай гостра й холодна, тепер текла повільно, підлаштовуючись під її ритм. Він стримав обіцянку — не торкнувся навіть пасма її волосся, що вибилося з вузла. Але його погляд був інтенсивнішим за будь-який дотик. Він знав, що вона — Гроза, донька генерала, історію якого його прадід стер з пам'яті цинарців. І він знав, що вже програв цю війну в ту саму секунду, коли вперше побачив її в Цинарі.

За вікном машини невидимі вартові Альянсу тримали периметр, а десь далеко в небі догорали заграви фронту. Але тут, у кабіні пікапа, на годину запанував мир, за який Вард був готовий віддати всі корони свого світу.

***

Дорога через усю нічну Україну здавалася нереальною. Вони проїхали десятки блокпостів у комендантську годину, але жодного разу їх не зупинили — складалося враження, що «Рейнджер» та чотири автівки супроводу стали невидимими. Магія Альянсу надійно ховала їх від зайвих запитань, створюючи навколо колони кокон тиші та непомітності.

Леле зупинила машину перед Тернополем. Світало. Небо на сході наливалося холодним рожевим кольором, а повітря пахло вологою та передчуттям дому. За годину вони вже будуть у Кременці, і вона зовсім не хотіла, щоб Альянс супроводжував її до самого порогу.

Вона вийшла розім’яти ноги, Вард мовчки вийшов слідом. Супровід теж загальмував, і з автівок вийшли ті самі чоловіки в тактичному одязі. Леле вирішила, що настав час познайомитися зі своїми «тінями».

— Я — Леле Гроза, — вона впевнено простягнула руку найстаршому з них. Чоловікові на вигляд було близько п’ятдесяти, його обличчя здавалося висіченим зі скелі.

Він ледь помітно посміхнувся — чи, можливо, це була гра місячного світла, що ще трималося на небокраї — і міцно потиснув її руку. — Я — Летол, керівник служби міжсвітової розвідки Альянсу Вільних Міст Межі. А це мої помічники, мої очі й вуха у всіх найближчих світах — Доран, Ува та Йоса.

— Приємно познайомитися. Дякую за допомогу, без вас було б значно складніше відбити атаку тіньових мисливців, — Леле спокійно визнала їхню роль у нічній сутичці.

— Для нас честь захистити вас від Кари, — відповів Летол. — Ми більше сотні років намагаємося відшукати її лігво. На її рахунку сотні замовних убивств у різних вимірах. Ми прагнемо знайти не лише Кару, а й замовників, які мають постати перед судом Альянсу.

Леле відчула, як Вард поруч напружився. — Я поки не зовсім розумію, що таке ваш Альянс і де ваш світ, — зауважила вона, намагаючись розібратися, чому ця організація так дратує Володаря Цинару.

— Альянс — це міжсвітове об’єднання, — терпляче пояснив Летол. — Наша штаб-квартира розташована у вимірі Шанар, що лежить на межі десяти світів. Кожен з них є повноправним членом нашої спільноти.

— Типу нашого Євросоюзу? — Леле миттєво уявила велику бюрократичну машину, яка висловлює занепокоєння та обіцяє золоті гори.

— Не можу підтвердити таке порівняння, бо не знаю, про що мова, — Летол знизав плечима. — Але наш Альянс робить світи сильнішими в усьому: від технологій та освіти до медицини й оборони.

— За дуже великі гроші! — Вард не витримав і зробив крок уперед. — Ви забули сказати, що участь у вашому об’єднанні висмоктує ресурси, а віддача — майже нульова. Леле, не слухай їх. Вони просто пронюхали, що ти знайшла Енею без їхньої допомоги, от і приперлися за своєю часткою.

Летол навіть не глянув у бік Варда, продовжуючи дивитися прямо в очі дівчині. Його голос залишався бездоганно спокійним: — Ми готові оплатити ваші послуги, панно Леле. Як винагороду за співпрацю, ми готові передати вам у власність 20% акцій "Orix Tech".

— Ні! — Вард майже крикнув, і в його погляді спалахнуло золото. — Ми домовлялися, що я їх викуплю! Мій батько зробив помилку, коли продав частину компанії Альянсу. Ця корпорація має належати тільки нашому роду!