19. Дорога додому

— Стій! Ти куди? – Вард став наперед автомобіля Леле, яка зібралася до дівчат  за  передачею для хлопців. Бо вже завтра вона має бути в  Гуляйполе. Леле сиділа за рулем, але не збиралася  виходити, він повторив – я тебе щось  запитую, ти куди зібралася?

Леле  випхала голову  зі свого Рейнджера, вона  уникала його як тільки могла. Достатньо того, що вчора  вона прокинулась в нього на плечі, і зараз не збиралася перед ним відчитуватися: – Відійди з дороги.

— Ні, ти  нікуди не поїдеш! – Вард підвищив голос, і вперся в капот, – ти не поїдеш, бо там на тебе чекає небезпека.

— Собаки  сусідські? Чи може індики дядька Петра? – в Леле не було настрою сперечатися з ним, бо це вже був перебір. – я тебе прошу відійди. У мене немає ні часу, ні бажання з тобою сперечатися. Просто  відійди в бік, дай мені проїхати.

— Через мій труп ти виїдеш з подвір'я. Або я їду з тобою, – він не ставив їй ультиматум. 

 Леле глянула на годинник – її вже зачекалися, вибору не залишалося, – Сідай, але, якщо ти хоч слово  вимовиш – я тебе  викину. 

Він швидко обійшов авто, немов боявся, що Леле обдурить його і втече сама. Всівся на пасажирське сидіння, вивчаючи її прискіпливим поглядом — вочевидь, хотів продовжити суперечку, але під її гнівним поглядом здався. Вард відвернувся і втупився вперед на дорогу, по якій неквапливо походжали ті самі індики дядька Петра.

Леле повільно вела «Рейнджер» вуличками Кременця в район новобудов. Там жила її однокласниця Леся Бойко (у дівоцтві Ковальчук) — чудова мама двох дітей і власниця місцевого салону. Леся організувала у себе вдома справжній логістичний хаб: збирала продукти для десантно-штурмової бригади, де ніс службу її чоловік, командир роти Олег Бойко. Раз на два місяці Леле забирала цю допомогу і відвозила на передову. Але цього разу вантаж був особливим — крім домашньої їжі, у багажнику поїдуть дрони, модернізовані магією. Вони мали стати невидимим щитом для хлопців і врятувати не одне життя.

Леся вже чекала на вулиці в колі сусідок. Жінки з самого ранку смажили котлети, пекли пиріжки з яблуками та капустою, коптили домашні ковбаси та закручували свіжу тушонку. У повітрі стояв густий аромат справжнього домашнього затишку, який так контрастував із холодною енергією Варда.

— Привіт! Давно стоїте? — Леле винувато посміхнулася, зупиняючи машину.

— Привіт, та ні, хвилин десять, — Леся щиро відгукнулася, хоча по її очах було видно втому.

Вона, як і більшість жінок Кременця, навчилася справлятися з усім самотужки. Зараз вони були не просто дружинами чи доньками — вони стали сталевою опорою для своїх чоловіків, синів і батьків.

— Тоді давайте завантажуватися. Я, до речі, сьогодні з вантажником приїхала, — Леле виразно перевела погляд на Варда.

До Володаря Цинару лише зараз дійшло, що всі ці численні ящики, мішки та пакунки, які вишикувалися вздовж паркану, він власноруч має перенести до автівки.

Вард на мить застиг, дивлячись на гору коробок та мішків, що височіли біля воріт. Його пальці мимоволі сіпнулися — один короткий жест, і вся ця вага сама б полетіла в багажник. Але він зустрівся поглядом із Леле. В її очах читався виклик: «Хочеш бути поруч? Будь як усі».

Він мовчки зняв свій дорогий піджак, кинувши його на переднє сидіння «Рейнджера», і закотив рукави білосніжної сорочки. Сусідки Лесі на мить припинили розмови, розглядаючи незнайомця. Він виглядав тут так само доречно, як антична статуя посеред овочевого ринку — занадто ідеальний, занадто суворий, із поглядом, від якого мороз ішов по шкірі.

— Ого, Лесю, де ти такого козака взяла? — пошепки запитала одна з жінок, не зводячи очей із того, як Вард підхопив одразу два важких ящики з тушонкою.

— Це до Леле питання, — усміхнулася Леся, хоча в її очах промайнула цікавість. — Головне, що руки міцні.

Вард працював мовчки. Він відчував, як груба тирса від ящиків дряпає шкіру, як піт починає виступати на лобі, а м’язи напружуються від незвичної, «немагічної» ваги. Але дивно — сталевий птах у його грудях більше не пік. Фіолетове світло, яке раніше було болісним, тепер пульсувало рівно й спокійно. Кожен ящик, який він передавав Леле в багажник, ніби додавав йому ваги в цьому світі.

Коли черга дійшла до останніх пакунків із домашньою випічкою, Леся підійшла до нього і простягнула ще теплий пиріжок, загорнутий у серветку. — Тримайте, вантажнику. Заслужили. Це з яблуками, ще гарячий.

Вард розгублено подивився на пиріжок, потім на жінку. В його світі за послуги платили золотом або життям, але ніхто ніколи не пригощав його за працю теплою здобою. Він обережно взяв частування, відчуваючи його аромат, і коротко кивнув: — Дякую.

Леле, яка в цей час закріплювала вантаж, спостерігала за цією сценою в дзеркало заднього виду. Вона вперше бачила Володаря Цинару таким — із замазаними в пилюці рукавами, розгубленим і... людяним.

Вони повернулися додому, точніше заїхали на СТО, щоб завантажити триста маленьких дронів, але сила цих дронів не в їхніх розмірах, а  в їх здатності бути невидими для ворога, і водночас бути непробивним щитом  для українських солдатів. Вард уважно розглядав дрони, і вже коли останні з них  помістилися на задньому сидінні  Рейнджера.

Вард провів пальцем по корпусу одного з трьохсот дронів. Техніка в його руках відчувалася інакше: вона не просто гуділа електрикою, вона «дихала». — Це ж практична магія? Так? Ти створюєш індивідуальні магічні дрони? — його голос прозвучав напівпошепки, сповнений щирого подиву.

Леле обережно поклала останню «пташку» на заднє сидіння «Рейнджера». — Так, Варде. Я використовую принцип практичної магії для таких дронів — без неї вони проживуть не більше кількох годин. А з магією — роки. Вона тримала в руках маленький апарат, який у сутінках СТО почав ледь помітно фонити фіолетовим світлом — тим самим кольором, що тепер став рідним і для магічного птаха самого Варда.