16. Біда не має ціни

Леле здалося, що вона проспала  все на світі, бо сонце яскраво світило у вікно. В дзеркалі ванної кімнати вона бачила наслідки майже безсонної ночі – червоні очі від сліз, втомлений вигляд. Вона заснула  під ранок, втомившись  жаліти себе.

– Н-да, – все, що могла вона сказати і полізла під холодний душ, змити рани з серця і сльози з обличчя.

На кухні  сиділи в різних куточках  Мрето і Вард – атмосфера була  накалена до межі за якою  міг бути лише мордобой. Батько  не звертав ні грами своєї уваги на коронованих осіб, він, як завжди  готував сніданок  для неї, і мабуть і для них. 

Батько швидко  розклав тарілки і виделки, розрізав гарячий омлет на чотири частини і розклав на тарілки.

– Доброго ранку, доню, – він ніжно поцілував своє фіолетове щастя, – пізній сніданок готовий, сідай до столу, – він повернув голову до гостей, – і ви також присідайте ближче, будемо  снідати.

– Доброго раночку, – Леле  обійняла батька і сіла за стіл, – гостям з інших світів  також доброго ранку.

– Доброго ранку, – відповіли майже одночасно Мрето  і Вард, присідаючи до столу.

Чоловіки мірялися гнівними поглядами, але  це було мовчки. На  час сніданку, колишні друзі мабуть вирішили сховати сокиру війни. Ярус обвів їх своїм пронизливим поглядом, а тоді  сказав:

– Значить так. Це мій дім, а не ваші резиденції чи маєтки. Якщо ви хочете тут  бути, то прийміть умови перебування на нашій території. Поводитися чемно і по-людськи. Скиньте із себе це  цинарське лахміття, зробіть вигляд простішим. Запхайте свою пиху  подалі з моїх очей – і буде вам щастя. Ясно всім?

Хлопці переглянулися, перед ними зараз стояв вибір – або прийняти  умови Яруса, або  покинути його будинок.

Ярус, не чекаючи відповіді, витягнув з-під столу стару, потерту картонну коробку. – І не треба мені тут ваших «королівських» поглядів. В Кременці на ринку вас в цьому «брендовому» чорному  за версту видно. Він кинув на стіл два пакунки, загорнуті в сірий папір. – Ось. Перевдягайтеся. Це моїх хлопців, чисте.

 Мрето першим взяв пакунок. Його обличчя виражало суміш огиди та цікавості. Він розгорнув папір: там лежали прості джинси та поношена, але чиста байкова сорочка в клітинку. Принц Кроносу, який звик до шовку та магічно посилених тканин, скривився. Вард розгорнув свій: чорні робочі штани (схожі на ті, що носять механіки) і стару, розтягнуту футболку з написом «Iron Maiden». Володар Цинару, який оцифрував цілі світи, дивився на футболку так, ніби це був невідомий артефакт давнини.

– Що це за... «Айрон Мейден»? – запитав Вард, намагаючись прочитати напис.

Ярус хмикнув: – Це класика, синку. Це те, що допомагає вижити, коли твій світ руйнується. Музика заліза та духу. Тобі корисно буде відчути це на собі.

Леле, спостерігаючи за цією сценою, вперше за ранок щиро засміялася. Втомлений вигляд миттєво зник, червоні очі заблищали. Бачити двох наймогутніших чоловіків її життя, які розгублено тримають простий одяг, було найкращою терапією.

– Ярус, ти геній, – Леле обійняла батька, – вони в цьому одязі будуть виглядати... принаймні, людяніше.

Мрето зітхнув, піднявся і пішов у ванну кімнату. Вард, ще раз глянувши на футболку, пішов за ним.

Ярус обвів їх поглядом, коли вони повернулися. Мрето в клітчастій сорочці виглядав як сільський вчитель, а Вард у футболці «Iron Maiden» та робочих штанах – як механік-початківець. Пиха та статусність зникли, залишивши лише двох молодих чоловіків, збентежених своєю новою «простотою».

– Ну ось, – задоволено сказав Ярус, – тепер ви схожі на людей. А тепер, сідайте і доїдайте омлет. У нас багато роботи. «Кара» не чекатиме, поки ви звикнете до джинсів.

Та їм не дав це зробити крик з вулиці: 

– Ярославе! Леле!

Батько  встав та  вийшов на подвір'я, а  Леле за ним. У воротях стояло купа людей, вони кликали  господарів будинку.

Леле з батьком наблизилися до воріт, відчинили хвіртку, а там було близько тридцяти людей. Вона впізнала всіх – це були рідні військових, які зараз у полоні або рахуються зниклим безвісти. Тома стояла у самій хвіртці з дядьком Іваном. 

– Доброго ранку, – привітався батько, – що сталося? Чому ви всі тут?

– Доброго ранку, дядьку Ярославе, – звернулася Тома, – вчора Леле сказала, що вона зможе знайти наших рідних в обхід владних органів. Це правда? Леле у тебе є такі зв'язки? Ти можеш нам допомогти?

Леле на мить замʼялася, ніби сумнівалася у  своїх вчорашніх словах або своїх силах, та побачивши з якою  надією дивляться на неї люди відповіла:

– Може, але є нюанси..

– Ми заплатимо, скільки скажеш, – почали вигукувати люди до неї.

– Мені не потрібні ваші гроші, все що я робитиму буде безкоштвно. Але ще раз повторюю є нюанси, і не всіх  вони влаштують, – Леле  не могла їм розповісти, що доправлятиме хлопців  до Цинару, – Але хто не боїться – прошу на подвірʼя,  я обговорю ці нюанси з кожним окремо.

Леле з батьком поступилися і на подвірʼя потягнулася вереничка людей. Вони сідали  на лавку під хатою, на стільці на терасі, а також  в садку. 

Леле оглянула  всіх і зупинилася на Оксані Ромець, бо не розуміла  чому вона туту, а ще тому,що вона вагітна.

– Оксано, ходи будеш першою, – запропонувала  Леле, і ще звернулася до батька, – тату, я займу твій кабінет?

– Так, я зараз швиденко  на столі по прибираю, ходіть. – батько  пішов  у будинок, а дівчата  за ним.

Ярус швидко прибрав  зі столу роздруковані Хроніки Цинару та покинув кабінет, а Леле сіла за стіл, запросивши Оксану присісти  навпроти.

– Оксано, а ти чому прийшла? В тебе що сталося? – Леле не чекала, поки Оксана почне розповідати, бо розуміла, що сьогодні в неї буде довгий і важкий день.

– Вова  пропав,  тиждень  тому, – промовила дівчина, тримаючись  руками за живіт.

– А коли  його мобілізували? Я не знала, – Леле стало соромно  перед  Оксаною, вона навіть почервоніла.