15. Я обираю Мрето

КРЕМЕНЕЦЬ. БУДИНОК ЯРУСА.

Коли Вард виринув із цифрового порталу, то перед його поглядом відкрилася картина, що кольнула його в саме серце. Сильніше, ніж повідомлення про «Кару». Сильніше, ніж червоний напис «ACCESS DENIED».

На сходах тераси, у м’якому світлі вечірніх сутінків, сиділа Леле. На ній був старий, затишний светр, фіолетове волосся розсипалося по плечах. А поруч — Мрето. Принц Кроносу, той самий «статичний» маг, якого Вард вважав лише додатком до Санлая. Мрето ніжно обіймав її за плечі, щось тихо говорив, а Леле... Леле посміхалася. Не тою іронічною посмішкою, якою зустрічала Володаря, а теплою, довірливою. Посмішкою жінки, яка почувається в безпеці.

Вард завмер. Залишки цифрового туману порталу ще танули навколо нього, але він уже не відчував прохолоди Цинару. Він відчував лише цей пекучий біль у грудях, де, за розрахунками його лікарів, мав бути лише бездоганно працюючий орган.

Він ніколи не вчився конкурувати з магією серця. В його світі все вимірювалося контрактами та ліцензіями. А тут... тут Мрето просто обіймав її, і в цьому жесті було більше сили, ніж у всій енергосистемі Лемері.

Вард відступив на крок, знову ховаючись у тінь яблуні. В голові билися дві думки. Повернутися назад у Цинар? Втекти в стерильну безпеку бібліотеки, заблокувати портал і стерти Кременець зі своїх мап? Чи піти до них? Розірвати цю ідилію, оголосити про «Кару» і знову стати тим самим «Володарем з алгоритмами», якого Леле так зневажає?

Він згадав слова Іфени про кров і вічність. «Вони йдуть не за Санлаєм. Вони йдуть за тобою, Леле», — прошепотів він, не чуючи власного голосу.

Втекти означало дозволити Іфені перемогти. Залишитися означало побачити, як Леле відштовхує його, щоб захистити Мрето.

Ярус, який сидів на терасі з люлькою і все це бачив (але вдавав, що спостерігає за лелеками), тихо хмикнув: — Я ж казав, Санлаю, що деякі «тіні» приходять без запрошення, але з серцем, яке б’ється швидше за будь-який двигун.

Вард нарешті зробив вибір. Він не буде бігти. Він Володар. Він побудує цей міст, навіть якщо йому доведеться стояти на ньому самому, дивлячись, як Леле йде з іншим. Головне — щоб вона була жива.

Він вийшов із тіні, і чорно-синій туман порталу остаточно розчинився, залишаючи його наодинці з затишком і болем Кременця.

– Варде? Ми  не чекали  на тебе, –  сказав Мрето, коли Вард наблизився до них.

– Ти ж знаєш, що з останніми подіями, які невідривно  повʼзали нас усіх разом, я маю бути тут. Навіть, якщо тобі це не подобається. – Вард  мусив себе стримувати, та  це навіть йому було дивно самому. Йому раптом захотілося відтягти Мрето  від Леле, і розібратися з ним по-чоловічому. 

– Ти чого такий накручений? Через  Іфену? – Мрето не розумів, що з Вардом.

– Мовчи, я не обговорюватиму тут своє особисте життя, – шипів він до Мрето.

– Це вже перестало бути твоїм особистим  життям. Варде, ти ж розумієш, коли її приналежність до клану стане надбанням інформаційних потоків  всіх світів – твоє особисте життя перетвориться на пекло.

– Мовчи, я сказав! – Вард зробив крок до Мрето, і повітря між ними наелектризувалося так, що волосся на руках Леле піднялося дибки.

Леле повільно підвелася, не поспішаючи прибирати руку з плеча Мрето. Вона дивилася на Варда з тією самою викличною свободою, яка так його бісила. Але зараз у її погляді було ще дещо — щире здивування. Вона вперше бачила Володаря Цинару не як холодну машину, а як людину, чиї емоції ледь не випалюють запобіжники.

– Досить, – її голос прозвучав тихо, але в ньому була сила, що змусила обох чоловіків завмерти. – Ви зараз у моєму домі. І тут не місце для ваших міжсвітових розбірок чи вимірювання статусів. Варде, якщо ти прийшов попередити про Іфену — ми вже знаємо більше, ніж ти думаєш. А якщо ти прийшов виплеснути свою лють — то краще повернися до своєї бібліотеки.

Вард зупинився. Він дивився на її руку на плечі Мрето, і цей жест здавався йому більш болючим, ніж якби вона вдарила його магією.

– Я прийшов не через статуси, Леле, – він нарешті зміг вирівняти дихання, хоча погляд залишався темним. – Я прийшов, бо вона не просто вбивця. Вона — фанатичка. І те, що вона планує зробити з тобою, не вкладається в жодні протоколи «Кари». Вона хоче не твою смерть. Вона хоче твою силу. Всіма доступними їй способами.

Мрето напружився. Його пальці миттєво зблизилися, готуючи закляття захисту. – Вона хоче ритуал переливання? – голос принца став сталевим. – Це ж заборонена магія найвищого рівня. Вона випалює і того, хто віддає, і того, хто приймає.

– Іфені байдуже, що вона випалить, – Вард нарешті перевів погляд на Мрето, і тепер у ньому була не ревність, а спільна тривога. – Вона вважає, що кров Грози дасть їй ключ до вічності. 

– Вони не знайдуть нас тут ніколи. Цього місця не існує на жодній карті  світів, – тихо сказав  Ярус, розглядаючи Варда, який  вів себе зовсім не так, як він очікував  від холодного Володаря  Цинару – цифрового Орікса. – на карті Живих Душ цього місця не існує. Тому  й тіні не можуть пройти,  бо немає куди йти. Вони можуть стояти колом, але  увійти не зможуть. 

Вард перепитав, і в його голосі вперше прозвучало не роздратування, а щире, майже дитяче здивування. — Це ж легенда. Це мета-фізичний рівень, який не піддається жодному скануванню. Ви хочете сказати, що цей будинок...

–  Цей будинок стоїть на перехресті намірів, а не координат, – спокійно перервав його Ярослав, випускаючи хмаринку диму з люльки. – Тіні шукають об'єкти, цілі, плоть. А ми для них – лише шум вітру в кронах яблунь. Поки ми самі не впустимо їх у своє серце, вони не знайдуть хвіртку.

Вард  сів поруч з Леле, але не торкався. Він  відчував аромат фіалок,  як його магія  пече в грудях. 

– Я зварила для всіх каву, – це був голос Енеї, –  правда, я не знаю чи  мені вдалося, повторити смак кави дядька  Ярослава, але я старалася.