13. Український вайб для іносвітян

КРЕМЕНЕЦЬ. БУДИНОК ЯРУСА. 

Леле зупинилася на останній сходинці, застібаючи верхній ґудзик сорочки. Картина, що відкрилася їй, була гідна того, щоб стати історичним полотном. У вітальні панувала тиша, яку порушував лише тонкий голос Енеї. Батько Саня і Ден — стояли вздовж стіни, Іван з Форі сиділи на дивані біля Мрето.

— …дід тримає корову, кролів і гусей. А я  вмію доїти корову, патрати курей і гусей, — Енея сиділа в обіймах батька, на її обличчі сяяла посмішка. Санлай час від часу ніжно цілував її в маківку, ніби перевіряючи, чи вона справжня. — А ще дід навчив мене читати і писати, проводив уроки математики. У нас багато книг, але жодного зв'язку із зовнішнім світом...

— Доню, у тебе все життя попереду. Ти обов'язково будеш вчитися, спочатку вдома, а потім — обов'язково в Академії Магії, моя маленька сніжинко, — Санлай не відпускав її, мабуть, боявся, що цей сонячний ранок у Кременці просто розтане, як туман.

Коли Леле зробила крок уперед, Енея раптом замовкла. Вона зісковзнула з колін батька і підійшла до дівчини. В руках вона тримала маленьку білу квітку, яку, мабуть, винесла із собою крізь Межу.

Квітка була дивною: її пелюстки, напівпрозорі й легкі, ледь помітно тремтіли, наче крила метелика, що готується до зльоту. Медовий аромат дивної квітки миттєво заповнив вітальню, перебиваючи запах ранкової кави.

— Це Іринима для тебе. Дідусь сказав, що ти — та, хто малює зірки на землі, — серйозно сказала дівчинка, простягаючи квітку. — Дякую, що знайшла мене.

Леле обережно прийняла подарунок. Від дотику пелюсток по пальцях пройшов теплий імпульс — магія Сутінкових земель  чиста й невинна. Вона глянула на Варда, який стояв трохи осторонь, спершись на одвірок. Володар Цинару дивився на квітку так, ніби вона була дорожчою за всі акції його компанії.

— Дякую, Енеє, — голос Леле трохи здригнувся. Вона сховала квітку в кишеню сорочки, ближче до серця. — Малювати зірки — це робота, але знайти тебе — це була пригода.

Ярус відставив тацю з чашками і глянув на своїх ад’ютантів. — Ну що, хлопці? Стоїте, як пам’ятники? Сніданок сам себе не з’їсть. Іване, допоможи Форі з канапками. У нас сьогодні... — він на мить запнувся, дивлячись на королівську родину, — ...дуже багато гостей.

Ранкове сонце пробивалося крізь листя старих яблунь, малюючи на скатертині золотаві плями. Стіл буквально вгинався від гірок домашніх млинців, мисок із густою сметаною та домашнім варенням. Санлай, здавалося, вперше за століття забув про королівський етикет — він просто сидів, притиснувши до себе Енею, і повільно пив каву, вдихаючи аромат свободи.

Зате Мрето був у повному захваті. Він крутив у руках звичайну виделку, розглядав візерунок на керамічній чашці й засипав хлопців питаннями.

– У вас є літаки і гелікоптери, але їздите ви на автівках або мото... мот... Не запам'ятав добре назву, – він щиро дивувався кожному почутому слову. – А Леле казала про якогось «Рейнджера», це щось середнє між автолітом і літаком?

Іван, Ден і Саня, які до цього сиділи рівно, наче на прийомі у маршала, не витримали й розсміялися. Це був той самий теплий, братський сміх, який вмить стер кордони між світами й титулами.

– Майже, Ваша Високосте, – витираючи сльози від сміху, відповів Іван. – Тільки «Рейнджер» Леле літає лише тоді, коли вона занадто сильно тисне на газ на крутих поворотах наших гір.

– І пального він жере більше, ніж невеликий дракон, – додав Ден, підсуваючи Мрето тарілку з млинцями. – Спробуйте ось це, це вам не енергетичні концентрати Цинару.

Леле сиділа навпроти Варда, спостерігаючи за цією сценою. Вард мовчав, але в його погляді не було звичної холодності. Він дивився, як королі Кроносу – маги, які могли одним словом почати війну між світами – зараз серйозно обговорюють із її братами переваги повного приводу на гірських дорогах.

– Знаєш, – тихо промовив Вард, звертаючись лише до неї, – я витратив мільярди на безпеку своїх серверів, але ніколи не почувався так спокійно, як під цим куполом із яблуневого цвіту.

Леле посміхнулася, відкусивши млинець. – Це тому, Варде, що в Кременці магія працює від серця, а не від акумуляторів. 

Вард ледь помітно здригнувся, мимоволі торкнувшись грудей. Він знову згадав, як вночі входив до її кімнати, і цей спогад обпік його сильніше за ранкову каву.

– Тату, -–покликала Леле Яруса, – ти бачиш це? Король Кроносу їсть твої млинці й не просить перевірити їх на отруту. Здається, ми створили небезпечний прецедент міжсвітової дипломатії.

Ярус, який стояв біля перил тераси, лише хмикнув: – Світ, де людей єднає яблуневий сад і гарна яєчня, набагато важче зруйнувати, ніж той, що тримається на клятвах і ліцензіях.

Форі, яка  весь час  тільки  спостерігала за поважними гостями, раптом влізла в розмову:

– А ще тут  такі гори, що подих перехоплює, коли стаєш на краю  скелі, то внизу не  Цинар з його геомитричною рівновагою – а свобода, що хочеться летіти, співати, жити. – вона пристально глянула  на Енею, і додала, – тобі обов'язково треба побачити Карпати.

Енея завмерла з млинцем у руці. Її очі, що й так сяяли від щастя, стали ще більшими. Вона подивилася на батька, ніби питаючи дозволу на те, про що раніше не могла й мріяти.

— Карпати... — прошепотіла дівчинка. — Це там, де живуть справжні лелеки? Дідусь казав, що вони приносять весну на крилах.

— Саме там, — усміхнувся Ярус. — І вони не магічні конструкти, Енеє. Вони живі. Серце чує, як вони кличуть.

Санлай Гажар перевів погляд на гори, що синіли на горизонті. Його обличчя пом’якшало. — Мій світ — це високі шпилі та крижані палаци. Я й забув, що земля може бути такою... живою. Якщо Форі каже, що там є свобода, то це саме те, чого Енеї не вистачало сто років.

Вард Орікс, який досі сидів мовчки, раптом усміхнувся кутиком губ. — Тільки обережніше зі скелями, — кинув він, зиркнувши на Леле. — Бо місцеві "лелеки" мають звичку стрибати з урвищ без парашута, розраховуючи лише на свій фіолетовий туман.