9. Продано

ЦИНАР. СКЕЛЯ ГРОЗ.

Леле перетворила на сьогодні вже двадцяту шину на батарею. Тепер на її складі виблискувало сто батарей, які були готові для продажу. Залишилося тільки  вирішити питання з місцем продажу.

Капсула з Русланом досі була зачинена – значить процес регенерації не завершено, так  сказав батько. Тому Леле заспокоїлася і працювала над батареями. Виявилося, що це затратно по енергії, після кожної десятої батареї вона мусила робити  перерву на відпочинок і сон.

Леле сиділа  на чаші фонтану  і дивилася на купу автолітів перед  її носом, які закривали горизонт. І ці автоліти продовжували накопичуватися, бо за останній тиждень, що вона тут, вантажний транспорт був майже по кілька разів за день.

Вона повернулася до командного пункту у їхньому бункері. Вивела карту, щоб зрозуміти межі своїх володінь.

– Отже звалище на моїй землі, – підсумувала  Леле, коли оглянула карту. – може виставити рахунок за нанесені збитки?

Леле говорила сама до себе,  батько з братами  були в Кременці, з ними була  і Форі. Іван не відпустив свою кохану, а вона й не сильно поривалася до Цинару, відчувши на смак справжнє життя,  а не цифровий алгоритм, який підлаштовує все для тебе.

Повернулася  назад до звалища, спробувала  обійти його, та зрозуміла, що це буде важко зробити, особливо  в тих місцях, що були на краях скелі.

Почула над головою  звук дрона. Вард знову слідкує за нею, посміхнулася сама до себе. Він більше не з'являвся, ні тут ні в Кременці. Біль в грудях не згасав, але вона змушувала себе рухатися вперед, не плакати, тільки не плакати.

Сіла біля автоліта  на землю. Груди іржавого металу і пластику  робили це місце мертвим. Леле поклала руки на землю і відчула, що вона жива, що вона дихає.

Це сміття з автолітів  лежить на живій землі, яка  могла б перетворити це місце на квітучий сад. Леле  уявила  в своїй голові  прекрасне місце, багато квітів  і дерев.

– Гаразд, це все мрії. А от використати це залізяччя на щось  потрібне – це було б непогано. – Леле встала з землі, не обтрушувала з штанів  пилюку, їй хотілося, щоб він бачив  все недосконале,  в пилюці і навіть в бруді.

– Автоліти! – крикнула вона до груди металу, – ви мій кордон, моя охорона.

Леле  відчула, як груда металолому сказала: Так.

– То чого  ж лежите тут,  заступайте на варту. Будуйте  мій кордон, не впускайте сюди нікого без мого дозволу. – вона увійшла  в кураж, – а є тут автоліти  Варда  Орікса?

– Є, – відчула голоси  в своїй голові.

– Ви станете моїм офісом, моїм  відділом продажу. Ви мій пропускний пункт на  Скелю Гроз. – Лела махнула рукою, створюючи магнітну бурю, в якій піднімалися з землі  автоліти.

Буря гуділа над Скелею Гроз, викидаючи зі своєї території всі дрони-спостерігачі. А ще вони прорізали цифровий купол над скелею – і сюди нарешті потрапило звичайне сонячне світло. І пішов дощ. А на скелі, як гриби після дощу  росли по  межі  срібні паркани із  автолітів  і  офіс  L.E.L.E.Clan. Паркан повністю обгородив її територію, де на самій  вищій точці  були руїни замку Гроз, а внизу біля скелі  блистів новенький офіс з автолітів  самого Орікса.

Леле увійшла  у тільки що створений офіс.

Двері, створені з переплавленого корпусу преміального автоліта, безшумно розсунулися перед нею. Леле увійшла всередину, і її кроки відлунювали від металевої підлоги, яка ще годину тому була купою брухту.

Всередині пахло озоном, дощем і свіжим металом. Стіни офісу переливалися сріблом та антрацитом — фіолетова магія Леле зафіксувала молекули пластику та сталі в ідеальній, майже неможливій формі. Це не було схоже на холодну стерильність кабінетів Цинару. Тут була присутня дика енергія Кременця: стіни мали текстуру грубої обробки, а робочі поверхні нагадували верстати в їхній майстерні.

Леле підійшла до панорамного вікна, яке виходило на Скелю. Дощ, справжній мокрий дощ, заливав скло, змиваючи цифровий пил минулих років.

– Подобається? – запитала вона порожнечу, знаючи, що десь там, за межами її нового купола, Вард намагається відновити зв'язок зі своїми дронами.

Вона сіла в крісло, яке ідеально підлаштувалося під її тіло. На столі, наче з нізвідки, почали проступати контури інтерфейсу. Але це не був інтерфейс Цинару. Це була «Карта Живих Душ», інтегрована в метал офісу.

– Система готова до першої офіційної транзакції, – прошелестів голос офісу. Це був голос не алгоритму, а відлуння тих самих автолітів, які вона «оживила».

Леле вивела на екран список батарей. Сто одиниць. Її перший капітал.

– Оголосити про відкриття торгового майданчика, – наказала вона. – Транслювати сигнал на всі рівні Цинару. Нехай знають, що на Скелі Гроз більше немає звалища. Тепер тут – Дім.

Раптом на головному екрані з'явилася червона позначка. Хтось намагався авторизуватися на пропускному пункті біля підніжжя скелі.

Леле посміхнулася. Вона знала, хто це. –  Впустити його, – сказала вона. – Але тільки до торговельної зали. Нехай Володар Цинару звикне до того, що тепер він – лише відвідувач.

Вона покинула свій новий кабінет і направилася до зали, з якої надалі будуть здійснюватися як продажі так  і показ нових моделей. 

Зараз тут було виставлено двадцять зразків, які можна було відразу продати.

Відчинилися двері  і в зал  увійшов Володар Цинару,  ідеальний і сталевий, як завжди. А за ним його сестра та  бравий помічник, з яким вона танцювала  на балу.

– Вітаю вас на відкритті мого торгового майданчика. Мої батареї гарантують вам ідеальний політ, – вона лише не договорила останніх слів, бо і без них було  зрозуміло, що тільки що вона послала до дідька  Володаря Цинару.

– Ви забагато берете на себе панно Гроза, – він також  не відставав від неї, і поміж слів було зрозуміло, що перепалка тільки розпочинається.

– Що ви, Володарю. Як я смію, – вона посміхалася на всі тридцять два зуби, – я лише відкриваю свій бізнес, на який до речі в мене є ліцензія.