8. Гроза у серці

ДЕСЬ НА БОЛОТАХ.

В ніс вдарив стійкий запах смороду туалету  і гниючого людського тіла, що Леле мусила закрити ніс рукою, батько тримався поруч. Леле повільно  пересувалася в темній камері, щоб нікого  не зачепити. Стогін, храп і балачки крізь сон – це було пекло наяву. 

Вона йшла за координатою, що вела  в самий кут камери.  

Леле зупинилася. Світло від «Карти Живих Душ», яке вона намагалася максимально приглушити, вихопило з темряви постать. Чоловік, що сидів на підлозі, здавався тінню самого себе. Колись міцний племінник тітки Оксани тепер нагадував обтягнутий шкірою скелет. Одяг перетворився на брудне ганчір’я, а очі... вони дивилися крізь неї.

– Руслане... – видихнула вона, ледь чутно, боячись порушити крихкий спокій цього страшного місця.

Чоловік повільно підняв голову. Його погляд сфокусувався на її обличчі, але в ньому не було радості – лише втомлена приреченість. На його розтрісканих вустах з'явилася тонка, божевільна посмішка.

– Знову ти... – прохрипів він, голос нагадував шелест сухого листя. – Вчора ти приносила мені яблука з нашого саду, Леле... А сьогодні ти в камуфляжі і з вогнем у руках. Красива галюцинація. Мабуть, я таки вмираю...

– Руслане, це я. Я жива, – вона простягнула руку, щоб торкнутися його плеча, але він відсахнувся, заплющивши очі.

– Не чіпай... – зашепотів він, і сльоза проклала чисту доріжку крізь шар бруду на його щоці. – Якщо я тебе відчую на дотик, а потім прокинуся в цьому смороді... я цього не переживу. Йди геть, марево. Дай мені додивитися цей сон спокійно.

Батько, який стояв за спиною Леле, поклав руку їй на лікоть. Його голос прозвучав низько і владно, як колись у Цинарі:

– Солдат, це не сон. Це евакуація. Твоя мати чекає.

Руслан здригнувся від цього звуку. Голос Яруса, сталевий і реальний, пробив стіну його безумства. Він знову розплющив очі, цього разу в них промайнув тваринний страх і надія.

– Дядько Ярослав?.. – він почав дрібно тремтіти. – Ви теж... ви теж померли?

– Леле, я зараз  візьму його, а ти маєш швидко відкрити Межу, у нас  всього пару секунд, – батько  вміло керував  операцією, було видно, що він знав  як проводити евакуацію.

– Леле, ти … що …справжня? – Руслан майже хрипів, його голос як іржавий метал, що скреготів десь в глибині.

– Тихо, можеш встати? – шепотіла  Леле, боячись  розбудити інших полонених. Бо всіх вона не зможе  перетягнути через Межу Світів.

Руслан, стримуючи стогін, встав з підлоги, а батько  підхопив  його попід пахви. – Спокійно, я тебе тримаю, – сказав йому батько, і додав, – ми  готові Леле, відкривай.

Леле доторкнулася повітря і відкрила  перехід в  Цинар. Батько  швидко перетягнув Руслана, а вона переступила за ними – Межа спалахнула і закрила за ними перехід.

ЦИНАР. СКЕЛЯ ГРОЗ.  

Батько  потягнув  майже нерухоме тіло Руслана не в командний пункт, а повз його двері. Він відкрив  прохід в стіні, і вони опинилися  в медблоці. Кілька ліжок пристосованих для поранених бійців.

Руслан лежав на білосніжній поверхні, яка здавалася йому хмарою. Після місяців на вогкій бетонній підлозі, ця м'якість була підозрілою. Він боявся поворухнутися, щоб "хмара" не розчинилася.

Над ним пульсувало м’яке блакитне світло — це працювали медичні сканери Цинару, зчитуючи його показники. Для Руслана це виглядало як інопланетне сяйво.

– Леле... – покликав він, і цей звук ледь не розірвав йому горло. – Де... це?

Леле підійшла ближче. Вона вже встигла змінити камуфляж на зручний одяг, але в її волоссі все ще мерехтіли фіолетові іскри.

– Це Скеля Гроз, Руслане. Ти в Цинарі. Тут безпечно. Ніхто не прийде вночі, ніхто не забере твою їжу.

Руслан спробував підняти руку, щоб торкнутися одного з голографічних екранів, що висіли поруч, але пальці пройшли крізь світло. Він злякано відсмикнув руку.

– Я таки помер... – прошепотів він, дивлячись на свої руки, які в цьому світлі здавалися майже прозорими. – Це світ привидів. Ви з дядьком Ярославом – теж тіні.

– Ні, синку, – голос Яруса пролунав від входу. Він тримав у руках склянку з прозорою рідиною. – Ти живіший за багатьох у цьому місті. Просто цей світ збудований з цифр і світла, а не з каменю та бруду. Пий. Це відновить твої сили.

Руслан обережно взяв склянку. Вода була крижаною і мала дивний присмак – мабуть, вітамінні добавки Лемеру. Кожен ковток наче прошивав його тіло маленькими розрядами струму.

– Ти зараз заснеш, і твій сон буде довгий. Поки  організм повністю  не відновиться, а тоді ми  з тобою  поговоримо, – забираючи склянку з рук Руслана, сказав  батько.

Руслан відключився, батько закрив  капсулу над  ліжком, щоб тіло було завжди в одному середовищі. Перевірив  ще раз показники, і сказав до Леле:

– Тепер шляху назад  немає, ти  увійшла в найпотаємнішу сферу магічних світів, скоро  про тебе  будуть шепотіти в  усіх службах безпеки. Тобі доведеться шукати  не лише на  Землі, але й в інших світах. І відмовити всім ти не зможеш – для відмови брати  замовлення необхідна вагома підстава. 

Сказати, що батько її ошелешив цією інформацією – це нічого не сказати. Леле нервово ковтнула, щоб переварити це.

– Я трохи не второпаю, про що ти тільки що сказав? – вона вирішила уточнити більш детально.

– Ти зробила першу транзакцію  в своєму бізнесі – витягла з полону першого клієнта. Ця транзакція відобразилася  у всіх службах  багатьох світів. Не продаж батареї, бо ти її ще не продала, а саме визволення з полону. – батько ще більше її заплутав, він також  це зрозумів і спробував пояснити, – ліцензії  видані НК, відслідковуються у багатьох світах і вимірах, бо їх дуже складно отримати. А якщо вже отримав, то мусиш виконувати всі пункти, які прописані в ліцензії – інакше втратиш.

Леле відчула, як холодний піт проступає на лобі. Вона згадала Сезара з Відділу дозволів і його переляканий вигляд. Тоді їй здавалося, що вона просто «вибила» собі документ, але тепер зрозуміла – вона підписала контракт, умови якого написані дрібним шрифтом десь між атомами реальності.