7. Важливі рішення

В маєтку Орікса

– Додому? – Вард поставив собі питання, – де ж твій дім Леле. Ти не сховаєшся ніде – я знайду тебе.

Він оперся на спинку дивану, закрив очі і доторкнувся рукою до своїх вуст, на яких досі залишився солодко-терпкий поцілунок, яким Леле обіграла його тільки що як зелене хлопчисько.

– Вже говориш сам до себе, братику? – почув  він голос  Алісії, відкрив очі – сестра  стояла  перед ним у своїй яскравій  майці, що різала йому очі. Сестра окинула поглядом стіл і побачила книгу, яку напередодні дала  Леле, – вже повернула, а ти казав, що вкрала.

– Ти знаєш скільки їй років? – чи то запитував, чи  дивувався  Орікс.

– І скільки ж?

– Тридцять один.. як.. вона змогла відкрити Межу Світів? В мене це не вкладається в голові, – Орікс взяв повернутий фоліант, прискіпливо перевіряючи, чи не пошкодила вона палітурку.

– Можливо братчику, ти не такий розумний, як думав, – зʼязвила  Алісія, – і ти її так просто відпустив?

– Їй не потрібні мої дозволи – вона просто зникає. Каже “додому” – і все, якщо її не тримати в своїх руках, вона зчезає, як марево. Як? Я пробував сказати  місце в яке хочу  переміститися – не працює. У мене не виходить переміщатися за допомогою слова, – Орікс  дивився на книгу, немов мав прочитати в ній послання від Леле.

– І все, тільки це тебе так непокоїть? – Алісія відчувала, що за кам'яним  виразом обличчя брата  розгорталася потужна буря.

– Вона вирішила  відкусити кусок мого бізнесу, – в Орікса спалахнули сріблом  сталеві очі, – так   і сказала. Запропонувала  купити батареї для  моїх автолітів  у  неї, бо вони потужніші і дешевші  від моїх. Прийти в мій світ, в мій будинок – і наводити  порядки, ніби вона тут господиня.

– Вау, я ставлю цій дівчинці ще один бал на її  користь, – Алісія  взяла горнятко з охолонувшим  чаєм, зробила ковток, а тоді додала, – я буду її першим покупцем. Я забью її руками  перший кілок  в твій  успішний успіх.

Кабінет Яруса. Кременець.

Коли Леле повернулася додому, то нікого не застала. Пройшла  у вітальню і почула голоси  з кабінету батька. Прислухалася, в кабінеті  був батько  і тітка Оксана.

– Ярославе, мені  сказали  добрі люди, що ти  маєш впливових знайомих, – тихо говорила  тітка.– кажуть, що ти можеш допомогти.

– Оксано, як? Те, що ми займаємося волонтерством не робить нас  всемогутніми, – батько також  говорив тихо, мабуть підбирав слова, щоб не зробити Оксані боляче.

– Ярослав,  я склала   трохи  грошей, можу продати ще хату, – Оксана  починала  плакати, – я вже скільки листів написала омбудсмену, ходила до мера і в військомат. Всі розводять руками, але ж і нших якось  витягують..

– Все, що я можу – це відправити Леле з допомогою  в батальйон, де служив  Руслан. Може там вдасться дізнатися чи формують вони списки на обмін  із свого підрозділу, – батько  пропонував реальну схему, але навряд  чи  це прискорить включення Руслана в списки.

– Якщо хоч  це, то нехай Ярославе. Хочу дочекатися свого синочка, бо з кожним днем моя надія помалу вмирає, – Оксана говорила тихо, аде надривно.

– Йди  додому, Оксано. Я постараюся дізнатися, яким чином включають  в списки  на обмін, – тато, як завжди переймається долею солдатів.

Леле стала  в бік, щоб Оксана  не помітила її. Батько  провів  Оксану до воріт  та повернувся в будинок, помітив  Леле.

– Ти  вже повернулася,  добре. Як все пройшло?

– Книгу повернула, про свій бізнес повідомила, – розповідати про поцілунок  не стала, а от про  фреску не змовчала, – фресці сім тисяч років.

– Ти розповідаєш так, ніби  доповідаєш – сухо і без деталей. Ходи  в кабінет, бо вже всі спати  полягали, не будемо  гомоніти тут, – батько  пропустив її  вперед, і закрив за собою  двері, щоб нічого  не порушувало спокою  нічного будинку.

Леле помітила на столі в батька роздрукований на принтері фоліант  і його потертий блокнот, мабуть батько  підійшов до вивчення історії, як до карти  битви.

Батькові записи містили якісь  дати і імена, але  вона не стане зараз розпитувати – настане час  і він сам все розповість. 

Батько  поставив на стіл  два маленьких горнятка  і налив з термосу  каву, це також одна з його бойових звичок – завжди мати під рукою  гарячу міцну каву.

– То звідки ти знаєш, що фресці  сім тисяч років?

– Орікс  розповів, – відповіла, роблячи ковток міцної кави.

– Він не чіплявся? – батько  не відводив погляду.

– Ні, – збрехала  Леле, і відразу перевела розмову, – а тітка  Оксана, що в цю пізню пору робила  в нас?

– Бідна Оксана,  шукає допомоги, там де її немає, – батько поставив горнятко на стіл, – я розумію її, вона готова на все, щоб її син повернувся з полону. Навіть продати батьківську хату.

– А чим  ми можемо допомогти в цій ситуації?

– В Цинарі  в мене був спеціальний загін з найсильніших привидів. Який займався саме визволенням з полону моїх бійців. А тут, тут  тільки сподіватися і чекати. Або виходити  на потрібних людей, але без грошей це неможливо… На жаль кому війна, а кому  дійна корова, – батько говорив без прикрас,  він як ніхто розумів саму суть війни.

– А як твій загін відшукував полонених? – Леле зацікавилася його досвідом.

– Ліцензія  Небесної  Канцелярії надає доступ до карти, на якій можна відшукати  будь-кого. Але, щоб її отримати від подання заявки до отримання в мене пішло  більше п'ятдесяти  років, – Леле зрозуміла,  куди він хилить, – тому це в даному випадку взагалі не варіант. Люди скільки не живуть.

Батько зігнувся над  фоліантом, а тоді додав: