6. Цинар. Кременець. Цинар.

В маєтку Орікса

Вард стояв перед фрескою в якій щойно розчинилася мов марево з його снів Леле Гроза. Скільки разів він прокидався в холодному поту, коли фреска оживала  в його снах, коли срібні лелеки злітали з її рук, з рук невідомої дівчини з очима кольору сутінків.

Він доторкнувся до холодної стіни, намагаючись пересилити тремтіння рук. 

– Як? – він не міг зрозуміти, як вона  розчинилися  у  фресці.

– Що братику? Яке відчуття? – єхидно висловилася Алісія, яка оцінила з першого погляду стан брата, – тепер ти сповна  все відчуєш.

– Що відчую? – погляд Варда  знову став сталевим, а тремтіння  зникло.

– Біль.. Мій братику.. біль, який зжиратиме щоночі, який розриватиме твою душу на клаптики, – Алісія врізалася своїми словами і очима в яких застигла  крига в серце брата, – коли твій кіберсвіт розсиплеться на  атоми, а  поруч нікого не буде, тільки купа  непотрібного барахла.

– В тобі говорить образа, Алісіє. Це через те, що я анулював твою ліцензію перетину Межі Світів. – Вард схопив її руку і стиснув зі всієї сили, – якби я це не зробив, ти б загинула.

– Я б загинула  разом  своїм коханим, а тепер  що… я.. живу… навіщо? – в  Алісії на очах  заблистіли сльози чи  то від болю на серці, чи  від  стиснутої  руки, – ти забрав  у мене життя, закрив  у своєму стерильному світі, ти мене похоронив живою. От на що ти перетворив моє життя.

– Алісія, в тебе все життя попереду. Ти ще встигнеш зустріти того, кому я буду довіряти, і відпущу від себе, – він відпустив її руку, і погладив по обличчю, прибираючи сльозу, яка скотилася по щоці.

– Відпустиш? А я просила  в тебе захисту чи  опіки? – Алісія  не на жарт  розійшлася, – я хочу прожити своє життя без зайвих турбот і  смертельної опіки. Мені треба було з батьками покинути Цинар, а я вирішила, що тобі потрібна буде моя підтримка…

– Наші батьки обрали інше життя для себе, а ми з тобою несемо відповідальність за Цинар, – люто вимовив він, здавалося що навіть на портретах обличчя скривилися від болю, – ми маємо виправити все, що наробив наш прадід, маємо .. А та … вона… вкрала  мою книгу..

– Не вкрала, я їй дала  цю книгу. Ти думаєш вона прийшла до тебе? Гадав, що це чергова твоя іграшка? – Алісія визвірилася у  єхидній  посмішці, – вона прийшла за історією, а ти. Ти  не входиш в коло її зацікавлень, братику. Вітаю в спілці  залежних. 

Алісія різко розвернулася і покинула бібліотеку, а Вард все що стояв  біля  стародавньої фрески, що пахла фіалками.

Тим часом у Кременці

Леле важко впала на дерев'яну підлогу вітальні. Повітря Кременця, наповнене ароматом нічних квітів і вологої землі, здалося їй найсолодшим киснем у світі. Вона все ще відчувала на плечах жар від дотиків Варда, але в руках стискала те, заради чого ризикувала всім.

Важка книга в шкіряній палітурці пульсувала під її пальцями, наче в ній билося справжнє серце.

– Леле! – голос батька пролунав наче з іншого світу. Ярус підбіг до неї, підхоплюючи під руки. – Ти жива? Що сталося?

Іван, який миттю опинився поруч, насторожено вдивлявся в простір, з якого вона щойно випала.

– Я в порядку, – прохрипіла Леле, намагаючись піднятися. – Я знайшла її. Я знайшла «Хроніку».

Вона поклала книгу на стіл. У світлі звичайної лампи «Хроніки» виглядали інакше — срібні візерунки на обкладинці почали тьмяніти, підлаштовуючись під енергетику Кременця.

– Це з його бібліотеки? – Ден підійшов ближче, не наважуючись торкнутися фоліанта. – Леле, ти розумієш, що він не заспокоїться? Для Орікса це не просто книга. Це його право на владу.

Леле глянула на свої руки. На кінчиках пальців все ще мерехтіли ледь помітні фіолетові іскри.

– Я поверну йому книгу, зробіть з неї копію, — вона нарешті підняла очі на батька. — я не крадійка, і ніколи  нею не буду. Я взяла цю книгу з дозволу його сестри Алісії,  І ще в бібліотеці я бачила... тату, я бачила стародавню фреску. Там була я. З лелеками. Тільки як? Фреска дуже давня...

Ярус зблід. Він повільно опустився на стілець поруч із книгою. — Значить, ми маємо все розізнати, — прошепотів він. — Задачка із зірочкою починає вирішуватися сама собою, доню. Але ціна відповіді може бути вищою, ніж весь цей світ.

– Тату, ваші високі прагнення мене трохи замучили. Давайте так, – Леле раптом  відчула, що вони  починають заходити в глухий кут  зі своєю боротьбою, – вивчайте книгу – це ваше право і мабуть  вам це дуже потрібно. Але  не забувайте, що Небесна Канцелярія  видала  мені ліцензію. А тому, ми маємо  запустити свій бізнес  в  Цинарі. А може  цей бізнес і буде рушійною силою для змін у вашому світі.

Ярус і Ден перезирнулися. Для них, людей старого загартування, боротьба завжди асоціювалася з барикадами та кодами доступу. Але Леле дивилася на світ інакше – як підприємець нової ери.

– Бізнес? – перепитав Ден, потираючи підборіддя. – Леле, ти хочеш продавати їм батареї та «срібний шовк» прямо під носом у Орікса?

– Саме так, – Леле впевнено випрямилася, і сукня, що все ще була на ній, зблиснула в унісон з її очима. – У них все стерильне, одноразове і мертве. А у нас – речі, які живуть роками. Форі сказала, що в Цинарі все, що має дефект, стає сміттям. Ми ж будемо продавати їм «ідеальну недосконалість».

Вона поклала руку на «Хроніки». – Декодуйте книгу за ніч. Зробіть цифрову копію, відскануйте кожен міліметр. А завтра... завтра я поверну її власнику. Але не просто так. Я поверну її як партнер, а не як біженка.

Іван, який до цього мовчки стояв біля вікна, раптом усміхнувся. – Моя сестра вирішила захопити світ через відділ продажів. Це мені подобається.

– Це не продажі, Іване. Це – вірус життя, — Леле глянула на батька. – Тату, ви зробите копію?

Ярус повільно кивнув, його очі світилися гордістю. – Ден має обладнання, яке зчитує інформацію навіть крізь папір, не пошкоджуючи палітурку. До світанку ми матимемо все. Але Леле... ти впевнена, що хочеш повернутися до нього? Він чекатиме на тебе з армією, а не з чаєм.