5. Бал

Леле напружено спостерігала як автоліт різко злетів у повітря і там завмер. Повис  зо дві хвилини і почав облітати навколо гори.

До неї підійшов Ден із планшетом в руках на якому відображався рух автоліта, точніше сказати рух батареї, через яку Іван заживив його. 

– Крута річ, батарея навіть не відчула ваги автоліта і його пасажирів, –  у Дена горіли очі від захвату, – стара шина перетворилася на потужну батарею. Якщо перекласти це на математичні формули, то її заряду вистачить на два роки. 

– Я так і задумала. Якщо батареї Орікса здихають за рік, то наші мають бути вдвічі потужніші, але вдвічі дешевші. – Леле не відводила погляду від траєкторії руху автоліта. – я відберу у нього все, так як він відібрав пам'ять у свого народу. 

– Леле, ти б пообережніше. Ми нічого не знаємо про молодого Орікса, хто він і чим дихає. – Ден продовжував фіксувати показники батареї, – спочатку треба детально все вивчити, а лише потім приймати рішення. 

– Ти пробачиш Оріксам? Ти готовий так просто здатися? – повернулася до Дена Леле, – а якже твої нащадки? У вас же тут були родини. 

– Я не знайшов жодного родича, ні далекого ні близького. – Ден також повернувся до Леле, – так ніби нас ніколи не було. Єдине, що пов’язує нас з минулим – ця Скеля Гроз, цей командний пункт, що дивом вцілів. 

– І це ще більше змушує мене діяти, ви маєте дізнатися правду. Для чого тоді ви боролися? – Леле аж підвищила голос. 

– А якже ти? Ти не збираєшся шукати свою родину? – Ден дивився їй прямо в душу, – ми тобі допоможемо. Тільки б знати, що шукати. 

– Це взагалі задачка із зірочкою. Підвищеної складності, яку вирішити неможливо, бо всі символи в цій задачі це – “X”, – зі смутком відповіла Леле, – скоріш за все, я не з Цинару. Та для мене рідним домом стала Україна, наш маленький Кременець, а батьком Ярус – і цього нікому не змінити.

Автоліт нарешті приземлився, з нього вийшли щасливі і усміхнені  Іван та  Форі. Іван допоміг Форі  зійти з автоліту,  підтримуючи її за руку, а  Форі  червоніла  і ховала свої зелені очі. Це тривало лише мить, але  Леле зрозуміла  – вони закохалися, закохалися з першого погляду. ЇЇ брат, який був байдужим  до почуттів, нарешті зустрів її.

Цю  ідеальну картинку закоханих  перебив шум вантажного автоліта. Він завис над  звалищем  із  його нутрощів  вивалилося чергове сміття. Леле  швидко  рушила  в бік  де  на купу побитих і іржавих автолітів  впав  срібний, як карпатський дощ, новенький автоліт.

За нею  рушили Ден з  Іваном  та  Форі, а їх наздоганяли  батько  і Саня. 

Вантажний автоліт, важко гудучи, розвернувся і зник у хмарах, залишивши по собі лише їдкий запах озону та хмару пилу. А посеред іржі та бруду, наче дорогоцінний камінь у болоті, виблискував «срібний дощ». Це був флагман останньої серії «Orix-Prime» — машина, яку в Лемері могли собі дозволити лише одиниці. Корпус був ледь пом'ятий, але для стерильного світу Орікса він уже вважався «недосконалим».

– Ого... – Саня зупинився поруч із Леле, витираючи руки об замаслене ганчір’я. – Та він же майже нульовий! Дивись, обшивка зі срібного вольфраму. Це ж цілий статок!

Форі злякано притиснулася до Івана, дивлячись на купу металу. — Це автоліт Володаря, – прошепотіла вона. – Його списали вчора, бо на крилі з'явилася мікротріщина після грози. В Цинарі не ремонтують, Леле. Все, що має дефект, стає сміттям.

Леле не слухала. Вона підійшла впритул до срібної машини. Її очі кольору сутінків зараз відбивали холодний блиск металу. Вона простягнула руку і торкнулася капота. Метал був теплим від падіння, але всередині він відчувався порожнім, мертвим.

– Сміття, кажеш? – Леле обернулася до батька. Ярус стояв, схрестивши руки на грудях, і в його погляді читалася та сама зневага до марнотратства Орікса. – Вони викидають це, поки ми в Кременці латаємо старі «Ниви», щоб вивезти поранених.

– Це їхня слабкість, доню, – тихо відповів Ярус. – Вони не цінують матерію, бо не вкладають у неї душу.

Леле раптом посміхнулася. Це була та сама посмішка, від якої в Івана завжди пробігав мороз по шкірі – знак того, що сестра задумала щось грандіозне.

— Форі, ти знаєш, що дрес-код на балу – «Срібло та Світло»? – запитала Леле, не зводячи очей з автоліта. 

– Так... Найкращі кравці Лемера зараз б'ються за чергу до мануфактур шовку, — кивнула дівчина.

– Нехай б'ються. Мені не потрібен їхній шовк, – Леле поклала долоню на дзеркальну поверхню крила. – Хлопці, відійдіть на пару метрів.

Чоловіки, знаючи цей тон, миттєво відступили. Іван підтягнув Форі ближче до себе, закриваючи її своїм широким плечем.

Леле заплющила очі. Її фіолетове волосся ледь помітно піднялося, наелектризоване силою, що почала виходити з її тіла. Вона не просто руйнувала автоліт – вона розмовляла з металом. Фіолетові іскри, схожі на маленьких змійок, поповзли по срібній обшивці.

– Що вона робить? – Форі заворожено дивилася, як твердий вольфрам під пальцями Леле починає... текти.

Метал плавився, але не стікав на землю. Він перетворювався на невагомі, тонші за людську волосину нитки. Леле вела рукою в повітрі, і ці нитки слухняно плелися навколо неї, створюючи сріблястий кокон.

– Вона перековує його структуру, – прошепотів Ден, фіксуючи на планшеті неймовірний стрибок енергії. – Вона робить із броні – тканину.

Через хвилину шум стих. Леле стояла на тому ж місці, а від розкішного автоліта залишився лише голий остов. Але в її руках, спадаючи до самої землі, була матерія, якої цей світ ще не бачив. Це був срібний шовк, який рухався сам по собі, наче жива вода. Він був холодним на вигляд, але випромінював тепле, м'яке світло.

– Це... це буде твоя сукня? – Саня нарешті знайшов дар мови.

– Це буде моя заява, – Леле підняла відріз «металевого шовку», і він затріпотів на вітрі, видаючи ледь чутний звук срібних дзвоників. – Орікс побачить, що його «сміття» в руках Грози стає витвором мистецтва. Пішли вниз  я приміряю її, бо скоро  мені треба  буде навідатися на їхній бал.