4. Перше випробування

Леле перетнула  Межу Світів, повернулась  на кухню та чоловіків своїх не застала там. 

Вони сиділи  нервово  напружені у вітальні, а на столику  біля дивану, в кожного вже було по три чашки від кави.

– Леле, дідько б тебе побрав, – крикнув  Іван, – ти, що знову  витворяєш?!

– Не побрав, Іване, – сміялася Леле в обіймах брата, – задушиш, Іване зі мною  все  добре.

– Командире, скажи цій малій козі, що ми тут чуть  з розуму не зійшли, – з ніжністю в погляді  говорив Іван, продовжуючи  тримати в обіймах Леле.

– Та  нам мабуть  пора з Леле  мінятися  місцями, командир  по  факту  в цій операції вона, – батько щиро посміхався до доньки, – відпусти  її Іване, дай но іншим перевірити чи  все на місці.

І справді Ден і Саня підійшли  до Леле і почали  обіймати. Та ні, вони справді ніби перевіряли, чи  все на місці.

– Ви  що жучків на мене начепили? – здогадалася Леле, – ага, а я то думаю, що це за вияв  неконтрольованої братської  любові.

– Ну а як ти  хотіла? Щоб ми  відпустили  тебе в лігво ворога без очей  і вух? – Ден  обережно знімав майже невидимі жучки і камери.

– Гаразд, давай до справи, – батько  сів за стіл, – сідай  і розповідай, а  відео ми  потім переглянемо.

Леле сіла навпроти  батька, а брати  по  бокам столу. Вона  уважно  дивилася на своїх рідних, витримала  атристичну паузу, щоб їх ще трохи  пошкребло всередині.

– Ми в розшуку? – прямо запитав батько.

– Думаю, що ні. – коротко  відповіла Леле.

– Чому ти так думаєш? Невже боротьба за волю припинилася? Тоді навіщо скільки втрат? – батько  не зрозумів її відповіді. – за що ми тоді боролися? Невже  встигли  забути  за двадцять п'ять років? Скільки воїнів склало свої голови. 

– За двадцять п'ять років мабуть не забули. А за три тисячі років могли, – Леле ошелешила їх своєю відповіддю.

У вітальні повисла така тиша, що було чути, як остигає кава в горнятках. Ярус завмер із цукеркою в руці, його обличчя, що зазвичай було непроникною маскою, зблідло. Іван, Ден і Саня перезирнулися – вони звикли до всього, але не до того, що їхнє життя щойно викреслили з історії.

– Три тисячі? – перепитав Саня, і його голос задзвенів надірвано. – Леле, це якийсь збій у твоїх датчиках. Ми вийшли звідти двадцять п'ять років тому.

– Саня, твої датчики залишилися в минулому ераріумі, – Леле підсунула до батька свій пропуск, який тепер тьмяно виблискував. – Там на кожному кроці голограми. «Три тисячі років стабільності». Орікс не просто прийшов до влади, він переписав хроніки. Для них ви – не дезертири і не герої. Ви – міф, який розчинився в пилу віків.

Ярус повільно піднявся. Він підійшов до вікна, за яким темнів український Кременець, такий справжній, такий недосконалий.

– Значить, він виграв головну битву, – глухо промовив батько. – Битву за пам'ять. Якщо народ вірить, що Орікс був завжди, то в них немає причин чекати на наше повернення.

Батько  встав  і підійшов до вікна, за яким  була темна ніч. Він дивився  у темне вікно, немов хотів побачити  в ньому вогні Цинару.

 Леле підвелася і підійшла до батька, поклавши руку на його міцне плече. – Маєток. Твій маєток, тату. Він досі стоїть. Вірніше, те каміння, що від нього лишилося. Орікс завалив його сміттям, зробив там звалище автолітів, щоб ніхто не наближався. Він боїться цього місця, бо не зміг зламати твій купол.

– Знаєш доню, це найгірше, що могло статися. Коли  в народу немає  пам'яті, то такого народу не існує, – він пригорнув Леле до себе, – коли я бачу, як українці борються за свою  землю, як оберігають  свою  пам'ять  про минулі покоління, як кожен день  виборюють собі свободу – моє  серце співає. Я думав, що в Цинарі так  само. Хм.. 

Ярус мовчав, дивлячись на відображення своєї доньки у темному склі. За вікном десь далеко пролунав глухий звук — можливо, грім, а можливо, відлуння війни, до якої вони тут уже звикли.

— Я думав, що в Цинарі так само... — Ярус важко зітхнув, і його плечі, що завжди здавалися кам'яними, на мить зсутулилися. — Я думав, що наша кров, пролита на тих скелях, стала фундаментом для майбутнього опору. Що цинарійці потайки переказують легенди про Грозу, чекаючи на сигнал. А виявилося, що Орікс просто стер нас гумкою. Три тисячі років... Достатньо, щоб виростити сотню поколінь, які вважають свої ланцюги частиною моди.

Він обернувся до ад'ютантів, які сиділи з похмурими обличчями. — Дивіться на цю землю, — він кивнув у бік вікна. — Тут люди стоять за кожен клаптик історії. За кожне слово пісні. За кожну могилу предка. Це і є справжня магія, Леле. Не та, що в кристалах Орікса, а та, що змушує людину йти проти танків із голими руками. В Україні я побачив життя, за яке варто померти. А в Цинарі... там залишилася лише декорація.

– Тату, – голос Леле прозвучав тихо, але твердо. – Якщо вони забули, ми їм нагадаємо. Не маніфестами і не плакатами. Ми нагадаємо їм через діло. Коли їхні «ідеальні» автоліти почнуть працювати на нашій «брудній» енергії, коли вони відчують справжній смак волі, який неможливо купити в магклініці – пам'ять прокинеться сама. Магія крові не зникає, вона просто засинає, коли стає занадто тепло.

Ярус поклав свою велику долоню на її голову, як колись у дитинстві. – Ти права. Орікс зробив зі свого світу комп'ютер. А будь-який комп'ютер можна зламати, якщо знати код.

Він глянув на Івана, Дена та Саню. Його погляд знову став гострим, як лезо офіцерської шаблі.

– Хлопці, збирайте все, що ми накопичили за ці роки на СТО. Кожну стару шину, кожен мідний дріт. Ми починаємо експорт "українського духу" в Цинар. Якщо Орікс хоче вічності – ми влаштуємо йому таку вічність, від якої в нього згорять усі запобіжники.

Саня витер піт із чола і вперше за вечір посміхнувся: – Ну що, брати-дезертири? Схоже, наша відпустка на Землі закінчилася. Починаємо працювати на перемогу... на два фронти відразу.