3. Що під золотою обгорткою?

Леле в'їхала на подвірʼя, при чому її думки були все ще там на Нульовому Меридіані. Вже  десятий раз поверталася до розмови з  невідомим чоловіком. Чому  не запитала його імʼя? Чому не запитала, що сталося з нею? 

“От же роздява, можна ж було розпитати про своє минуле, – Леле все ще сиділа за  кермом, хоча двигун вже замовк хвилин двадцять тому. – вічно я так, влізаю  в чергову халепу, хоча з попередньої ще не вилізла.”

З будинку вийшов Іван, він був сердитий. Його металічний погляд прорізав її наскрізь, він  схрестив мускулисті руки на грудях. За земними мірками  йому  більше  п'ятдесяти  років, але  він виглядав на сорок. Високий, мускулистий шатен обривав на собі погляди жінок, і молодших і старших. Скільки раз до неї в подружки набивалися зовсім не знайомі дівчата і жінки, щоб тільки познайомитися із усіма її чоловіками. Завидні женихи, які так і за двадцять п'ять років  не привели в свій будинок  господиню, а віддали владу їй – сестрі і доньці, що викидала  свої коники щодня.  

Іван не зрушив з місця. Його фігура в сутінках подвір'я здавалася відлитою з того самого металу, який вони щодня рихтували в боксах. Він був старшим адьютантом Яруса, його правою рукою ще з часів Цинару, і його відданість Клану була абсолютною. Носити маску "двоюрідного брата" для нього було найважчим і водночас найпочеснішим завданням.

— Ти запізнилася на дві години, сестро, — голос Івана пробринів низьким басом, у якому залізна дисципліна боролася з полегшенням. — Батько ледь не спалив телефон, а Ден вже збирався виїжджати тобі назустріч із повним боєкомплектом.

Леле вийшла з машини, відчуваючи, як під пильним поглядом Івана її магічне сяйво починає вщухати, ховаючись під шкіру. Він завжди діяв на неї як стабілізатор.

– На блокпосту були проблеми. І потім... дрони, Іване. Свої дрони, – вона підійшла ближче, дивлячись у його суворі очі. – Вони хотіли мене прибрати.

М'язи на щелепах Івана перекотилися жорсткими вузлами. Він не здивувався зраді – він лише зафіксував її як ціль.

— Ми знаємо про дрони. Саня вже доповів Ярусу, що ти зчезла  з новігації, на твої пошуки кинули цілий загін. Тобі, що важко було зателефонувати, сказати, що ти в порядку. І як ти так  швидко доїхала  від Покровська? 

Він повів носом, наче вовк, відчуваючи аромат озону та канцелярійського пергаменту, який все ще тримався на її одязі.

–  Я була на Нульовому Меридіані, – видихнула Леле, проходячи повз нього до входу. – Я отримала ліцензію Голови Корпорації, правда толком не розумію, що означає ця ліцензія.

– Значить, гра в хованки закінчилася, – тихо промовив він, розвертаючись слідом за нею.

 – Іване! – Леле зупинилася на порозі й обернулася. – Ти ж знаєш, що я вас люблю? Тебе, Саню, Дена... ви для мене справжні брати. Неважливо, що там було в Цинарі.

Іван на мить дозволив собі слабку, ледь помітну посмішку, яка миттєво зникла. У його погляді промайнуло те саме тепле почуття, яке він виплекав за 25 років на Землі – любов до маленької дівчинки, яка виросла в Грозу під його наглядом.

– Ми теж, мала. Ми теж. Саме тому ми зараз зайдемо всередину, і ти розкажеш Ярусу все. Бо якщо Канцелярія дала тобі печатку — це означає, що війна тільки починається. І цього разу вона буде нашою.

Він відчинив перед нею масивні двері будинку. У вітальні вже було світло. За великим столом, заваленим кресленнями та деталями дронів, сиділи Ден і Саня. Побачивши Леле, вони одночасно підхопилися, готові чи то сварити її за ризик, чи то обіймати. А в глибині кімнати, у кріслі біля каміна, мовчки сидів Ярус, тримаючи в руках альбом з фотографіями.

– Тату! Я є, я приїхала, – кинулася вона до батька, а він до неї.

– Я вже думав, що з тобою сталася біда. Ми не змогли відшукати тебе на жодній дорозі, всі блокпости повідомленні про твій пошук, – він  міцно пригорнув доньку до себе, – не роби більше так, я вже занадто старий для таких  переживань.

–Ти старий? – Леле почала  сміятися, –  тобі лише п'ятсот вісім років, ще жити і жити.

– Тут стільки не живуть. Ще може з десяток років протягну, якщо маленька непосида  буде сидіти вдома, а не вештатися  в зону бойових дій, – батько не відпускав її.

– А якщо ми скористаємося цією карткою? – Леле протягла  йому свій пропуск у світи, і обійняла батька за шию.

Ярус тримав однією рукою Леле, а іншою карту. В його очах  читався подив  в перемішку із страхом, а може  не із страхом.

– Ти перетнула Межу Світів? Як?

– Втікала  від дронів, це був єдиний спосіб врятуватися. Чи я зробила помилку? – вона дивилася в батькові очі, і не знала чого чекати  від нього.

– Іване подзвони хлопцям, скажи, що пропажа знайшлася. Нехай припиняють пошуки. – він взяв Леле за руку і повів на кухню, а брати  за ними.

Мовчки  включив кавовий апарат  і по черзі зробив  всім  по  каві, відкрив  шафку і витягнув звідти “Вечірній Київ” ( це були його улюблені цукерки). Висипав цукерки у кришталеву  вазу,  ніякого алкоголю вдома не пили – це було його правило, сухий закон. Сів  в чолі столу, окинув поглядом всіх, зупинився  на кожному зі своїх ад'ютантів.

– Ну, що ж  нарешті ми дочекалися цього дня, –  батько  підбирав слова, – нам потрібно зробити вилазку,  ми не знаємо, що нас чекає  в  Цинарі.

Аромат свіжозмеленої кави змішався з ледь відчутним озоном, що все ще виходив від шкіри Леле. Ден і Саня сіли по обидва боки від неї, наче живі щити. Іван замкнув коло, прихилившись до одвірка – він завжди залишався на варті, навіть у власному домі.

– Вилазку? – Саня першим порушив тишу, пригубивши гарячий напій. – Командире, ви ж казали, що шлях у Цинар для нас – це квиток в один кінець. Нас там вважають дезертирами або мерцями.

Ярус повільно розгорнув золотаву обгортку цукерки, але не з'їв її, а просто крутив у пальцях, дивлячись на ліцензію, що лежала в центрі столу.

– Це було до того, як Канцелярія визнала Леле Головою Корпорації, – голос батька став сухим і діловим. – Ця картка – не просто перепустка. Це юридичний імунітет. Згідно з Міжсвітовим Кодексом, представник зареєстрованого Клану має статус недоторканності під час офіційних візитів. Вони не можуть нас заарештувати, поки ми під прапором L.E.L.E. Clan.