2. Таможня дає добро..

Леле міцніше стиснула кермо. Її автівка летіла сірою стрічкою асфальту, який ставав дедалі розбитішим, посіченим гусеницями важкої техніки. Пейзаж за вікном змінився: замість мальовничих пагорбів та охайних садочків — обпалені лісосмуги та нескінченні блокпости, що виринали з туману, як бетонні рифи.

Вона була змушена втратити майже годину біля понівеченої заправки. Повітряна тривога тут не була просто звуком сирени — це було відчуття фізичного тиску в повітрі. Хмари дронів, ці дрібні ненажерливі комахи зі сталі та вибухівки, кружляли десь високо в сірому небі, вишукуючи будь-яку ціль на враження. Леле бачила, як військові на узбіччі пильно вдивлялися вгору, тримаючи напоготові антидронові рушниці. У такі моменти час застигав, а дорога ставала лотереєю.

Назустріч їхало обмаль цивільних. Траса належала військовим: запилені «пікапи» з маскувальними сітками, важкі фури, що везли прихований вантаж, і зрідка — самотні легкові автівки, вщент забиті речами. Де-не-де проїжджали автобуси з вицвілими табличками «Евакуація», їхні вікна були заклеєні скотчем навхрест, ніби вони несли на собі печатки великої біди.

Тут, під Покровськом, повітря мало інший смак. Воно пахло димом, мастилом і тривогою, що розливалася в жилах швидше за кофеїн. Це було не те «вдома», де час зупинився 25 років тому в старій хаті баби Ганьки. Там війна була легендою минулого, тут — вона була єдиною реальністю.

Леле глянула на екран навігатора. Максим чекав. Кожен кілометр наближав її до нього і водночас — до того самого епіцентру Грози, яку вона відчувала всім своїм єством. Її сріблясті обідки навколо зіниць ледь помітно запульсували. 

 На панелі з'явився вхідний відеодзвінок від батька. 

– Я ще не доїхала, – не чекаючи питання, дала відповідь. 

– Леле, ми хвилюємося, — тато вдивлявся в її обличчя, – чому ти така вперта? З тобою  міг  поїхати Ден чи Саня. Ми собі місця не знаходимо. Навіщо тобі  це? Це не наша війна.

– А чия це  війна  тату ? Максима чи його дружини Люби? Чи може їхнього синочка Тарасика? – Леле вже не вперше чула  від батька цей вислів “не наша  війна”.

– От  знову ти  за своє. Леле, ми не зможемо  тебе  захистити там. Я тебе прошу не роби більше так, не їдь без  попередження. Не зривайся посеред  ночі, щоб ніхто не бачив  як ти тихо  покидаєш  дім, – батько  мав рацію, вона  останнім часом веде себе м'яко кажучи дивно, її кличе дорога, немов десь  там  вона відкриє таємницю свого походження, яке стерлося з дитячої пам'яті.

– Вибач, я не знаю, що зі мною. Я не можу довго залишатися на місці, не маю цьому пояснення, – Леле подивлялася на  дорогу, щоб не влетіти у вибоїну,– моя магія  вона  немов  збісилась, я не можу з нею впоратися. Вона зростає,  і лише  коли їду  в небезпеку – заспокоюється. Тут  вона почуває  себе  як пиріг в маслі. Я вже навіть сорочку не можу скинути. Бо птахи  на руках  світяться сріблом, а  не  вдають звичайне татуювання.

Ярус на екрані важко зітхнув. Його обличчя, яке за двадцять п’ять років набуло рис суворого господаря СТО «L.E.L.E.», зараз виглядало втомленим. Він знав цей погляд доньки — так дивляться полководці перед вирішальним кидком.

— Магія шукає магію, Леле, — тихо сказав батько. — Війна — це величезний викид енергії, болю та волі. Твоя сила живиться цим, вона відчуває спорідненість із хаосом. Але бережи себе. Якщо твої «птахи» почнуть співати — ти знаєш, що робити.

— Знаю, тату. Все, я в'їжджаю в зону, де зв’язок може зникнути. Люблю вас.

Вона відключила дзвінок, і в салоні запала тиша, яку порушувало лише важке гудіння шин об пошматований асфальт. Леле мимоволі глянула на свої передпліччя. Крізь тонку тканину рукавів пробивалося м’яке, пульсуюче срібло. Малюнок птахів, який Ден колись майстерно «замаскував» під звичайне тату, тепер жив власним життям. Пір’я ворушилося, наче справжнє, реагуючи на далекі розриви артилерії, що глухо доносилися зі сходу.

Дорога на Покровськ ставала дедалі похмурішою. Обабіч шляху стояли скелети згорілих фур, схожі на доісторичних чудовиськ. Леле відчула, як її потилицю лоскоче знайоме відчуття — наче хтось невидимий цілиться їй у міжлопаткову западину.

«Дрон», — майнуло в голові.

Вона не бачила його, але її магія, та сама, що «збісилася», раптом виструнчилася всередині, як натягнута струна. Срібне сяйво на руках стало інтенсивнішим, воно почало пекти холодним вогнем. Леле вимкнула фари, хоча сутінки вже почали згущуватися. Вона бачила дорогу інакше — крізь фіолетовий фільтр свого істинного зору. Кожна вибоїна, кожен камінь на дорозі світилися для неї власним тепловим контуром.

Попереду, за крутим поворотом, нарешті з'явилися вогні блокпоста. Але щось було не так. 

Попереду замигтіли ліхтарики. Хтось розмашисто махав, наказуючи зупинитися. Леле пригальмувала, пил з-під коліс її чорного Ford Ranger накрив бетонні блоки. Вона не глушила двигун — турбодизель тихо й впевнено гарчав, наче звір, готовий до стрибка.

З темряви вийшли двоє. Одягнені в «мультикам», але без розпізнавальних знаків, обличчя напівзакриті бафами. Один із них, вищий, з автоматом на плечі, підійшов до водійського вікна і нахабно постукав стволом по склу.

Леле опустила скло лише на кілька сантиметрів. Холодне повітря Донбасу увірвалося в салон, змішуючись із запахом дорогої шкіри та ледь відчутним ароматом озону.

— Куди летимо, красуне? — голос чоловіка був хриплим, з неприємним смішком. — Комендантська година вже на носі. Документи, ключі, машину на огляд.

Він провів поглядом по емблемі L.E.L.E. Clan на кермі, а потім жадібно оглянув салон.

— Я везу допомогу. Мене чекають у Покровську, — спокійно відповіла Леле. Її голос був рівним, але срібло на передпліччях під курткою почало пульсувати так сильно, що кінчики пальців заніміли.

— Допомогу? — другий, низький і коренастий, підійшов з іншого боку і смикнув ручку задніх дверей. — О, тут у нас «Рейнджер» повний ніштяків. Чуєш, Сірий, тут і дрони, і тепляки, мабуть. Гарна здобич.