1. 25 років тому

Повітря в хаті пахло пліснявою та застарілим страхом. Крізь діряву стріху досередини пробивалося чуже, холодне світло незнайомих зірок. Ярус Гроза — колись непереможний  генерал Ярус, чиє ім'я змушувало здригатися стіни Цинару — тепер не міг навіть відігнати муху від свого обличчя.

Він лежав на скрипучому ліжку, оббитому вицвілою рядниною. Рани вже не боліли — вони затерпли, перетворившись на холодні камінці в його тілі. Життя витікало не через розрізи на шкірі, а крізь діру в душі, де раніше жила гордість.

— Зрада... — прохрипів він, і цей звук здався йому гучнішим за гуркіт облогових машин.

Перед очима, як у зламаному калейдоскопі, крутилася остання битва. Золоті знамена Орікса – володаря Світанкових земель. Блиск сталі, що встромилася в спини його гвардійців. Він прорахувався. Довірився не тим. І тепер замість почесного поховання на Скелях Слави він гнив у цій халупі в невідомому вимірі.

Поруч, на долівці, почувся сухий кашель. Це був один із його ад’ютантів — хлопчина, якому ледь виповнилося  сто двадцять. Він тягнув руку до порожнього кухля, але рука безсило впала, вибиваючи хмару пилу.

«На моїй могилі не напишуть: Ярус Гроза — генерал армії привидів», — подумав Ярус, дивлячись у темну стелю. — «Ніхто не згадує переможених. Світ пам'ятає лише тих, хто стоїть на вершині пагорба, поки під ногами холонуть тіла ворогів».

«Здохнути як собака  під  чужим парканом, хіба на таке я розраховував?» – генерал не міг  пережити такого і померти також не міг.

Він має скиніти у цій дірі, допоки тіло не розчинеться у повітрі. І він, і його ад’ютанти не перетворяться на привидів, але з цієї халупи їм ніколи  не вийти.

Що ж тепер з Цинаром?

Тепер Світанкові землі належать Оріксу?

Генерал лежав, він не боявся смерті, він не визнавав своєї  поразки. Його кулаки  були стиснуті, що було чутно хрускіт  кісток.

«Якби  я міг повернутися назад – я б схопив зрадників і розстріляв їх без суду. Якби.. якби.. Я мав зрозуміти, що в мене  під носом плетуться інтриги, ховається зрадник за обличчям друга…Атол, мій вірний.. вже..  зрадник… вік би тебе не знати… – він незчувся як по щоці побігла сльоза, обпікаючи рани на обличчі. – все б віддав, щоб  отримати  другий шанс, щоб  довести всім – я не програв..»

В хаті стало  так темно, як перед  світанком – коли гаснуть зорі, і здається, що  до ранку  ще далеко. Колись  він любив цю пору доби – в цей час його думки  були найясніші, а розум працював швидше.

Очі закривалися в темноті, сон накривав своїм покривалом, але біль  скручувала тіло  і розум. Він просто  провалювався в безодню, де не було думок і не сказаних слів, а лише забуття.

Крізь  біль  і морок в своїй голові він раптом відчув дитячий  плач, і чиїсь  маленькі рученята, що тягнулися з  невідомості. Він прокинувся,  і подумав, що це  вже в нього галюцинації.

– Та.. таточку…та – дитина плакала і кликала тата, може вона заблукала і прибилися  в їхню халупу, – та.. ти… та… я боюся..

– Я тут, – обізвався він  через нестерпний біль, – ходи  до мене, я не можу підвестись.

Ярус  чув, як дитина  потопотіла  в темноті ніжками  на його голос. Дитина обережно шукала його і спробувала  вибратися на ліжко, але  її сили були мізерні, або вона була дуже втомлена.

Ярус  опустив  з ліжка  руку і спробував підняти  дитину до себе,  йому це не вдавалося, бо рука не хотіла слухатися.

Ярус зціпив зуби так, що в щелепі щось хруснуло. Кожен сантиметр руху віддавався в тілі розпеченим залізом. Рука, яка колись впевнено тримала важкий меч, тепер здавалася чужою, налитою свинцем колодою. Він відчував пальцями м’яку тканину дитячої сорочки, тепле, прискорене дихання малечі.

– Давай... маленька... – прохрипів він, борючись із темрявою, що знову насувалася на очі.

Дитина, відчувши його дотик, затихла. Її плач перейшов у тонке схлипування. Вона вчепилася в його затерплу долоню своїми крихітними пальчиками, він через силу нарешті підняв її на ліжко і притулив до себе.

– Таточку, я шукала  тебе, –  плакала дівчинка далі, обіймаючи його своєю  маленькою  ручкою, – я все зробила,  все  як ти сказав. Твоя  Леле все виконала, та.. ти чуєш?

– Чую, Леле. Ти  молодчина, а тепер поспи, – він  обійняв дитину рукою, щоб  зігріти і заспокоїти.

І він  відчувши тепло дитини  заснув також. Перший справжній сон за  тиждень болю і смутку, зневіри і безвиході.

Сонце пробивалося крізь  дірявий дах і скоботало першими промінцями обличчя генерала, він обережно потягнувся на зламаному ліжку і не відчув болю.

Спочатку  почав дивитися на свої руки, які до цього  були обпечені магічним вогнем і не гоїлися. Та не побачив жодної рани на руках, його тіло  не боліло, і рани не пекли смертельною  отрутою.

Малеча  спала  обійнявши  його,  наскільки  могла дістати  її маленька  ручка, за груди. Тихо  сопіла,  і посміхалася  уві сні. Він притис  дитину до себе.

Йому, генералу,  військовому  в третьому поколінні раптом захотілося відчути  себе батьком  цієї  маленької ляльки.

– Леле, – тихо промовляв він її  імʼя, як надію на диво, – моя ти крихітко, звідки б ти  не прийшла, залишайся зі мною.

Його хлопці також  спали,  він  нечув  жодного  стогону,  лише рівне дихання здорових чоловіків, солдатів.

Ярус обережно, щоб не розбудити дівчинку, сів на ліжку. Старі дошки навіть не скрипнули — здавалося, сама хата заніміла, боячись порушити цей спокій. Він провів пальцями по грудях: шкіра була гладенькою, ніби магічний вогонь Орікса ніколи не торкався його плоті. Лише ледь помітне сріблясте мерехтіння в глибині шрамів нагадувало про ціну цього зцілення.

Він подивився на своїх солдатів. Хлопці лежали рівними рядами на підлозі, вкриті залишками своїх колись величних плащів. Їхні обличчя, ще вчора посірілі від наближення смерті, тепер мали здоровий рум'янець. Наймолодший ад'ютант розкинув руки, міцно сплячи, як дитина, — без жахів війни в очах.