Розділ 14

Я прокинулася повільно. Не відкриваючи очей, просто лежала й слухала тишу. У такі моменти завжди складно зрозуміти, ти вже прокинулась чи ще ні. Ліжко було тепле, повітря — трохи важке, ніби ніч ще не встигла піти.

Я не знала, чи він поруч. І не поспішала перевіряти. Мені хотілося ще кілька хвилин побути в цьому стані, де нічого не треба пояснювати навіть собі.

Я лежала і згадувала вчорашній вечір.

Коли пролунав дзвінок, я навіть не подивилась у вічко. Я одразу зрозуміла, хто це. У деяких людях є особлива тиша — ти впізнаєш її ще до слів. Я пам’ятаю, як усміхнулась сама до себе, ще до того, як відкрила двері.

Я не чекала його. Принаймні так мені здавалося. Але, мабуть, десь глибше я завжди знала, що він може з’явитись — раптово, без пояснень, як він умів.

Коли я його побачила, мені стало легко. Не від радості, не від захвату — від простого усвідомлення, що він тут. Він говорив швидко, ніби боявся не встигнути сказати щось важливе. Іноді сміявся невпопад. Бігав поглядом по вулиці, по мені, по своїх думках.

Я слухала і думала, що він завжди так робить: наче весь час трохи спізнюється — до себе, до моментів, до рішень. Але саме це в ньому й було справжнім.

Ми багато говорили і водночас майже нічого не сказали.  Я запам’ятовувала не слова. Я запам’ятовувала його рухи, паузи, те, як він іноді замовкав, ніби сам не знав, що думає.

Тепер, лежачи з заплющеними очима, я намагалася зібрати цей вечір докупи. Не для того, щоб щось вирішити. Просто щоб він не розчинився занадто швидко.

Мені не хотілося відповідей. Мені хотілося пам’ятати.

Я повільно вдихнула і відкрила очі. Ранок був звичайним. І, можливо, саме тому вчорашній вечір здавався таким важливим — не тому, що він щось змінив, а тому, що він просто був.

Я повільно сіла на ліжку. Ковдра зісковзнула, і стало трохи холодно. Кімната виглядала звичайною, майже байдужою до того, що вчора тут було більше життя, ніж зазвичай. Я підвелась, пройшлася босоніж по підлозі й тільки тоді зрозуміла — він усе ж був тут. Не тому, що залишився, а тому, що простір ще не встиг його забути.

Я знайшла його на кухні. Він стояв біля вікна і щось розглядав унизу, ніби місто могло відповісти йому на якісь внутрішні питання. Ми не привітались одразу. Просто перетнулися поглядами — цього було достатньо.

— Ти рано прокинулась, — сказав він. — Ти теж, — відповіла я.

Ми пили чай. Не поспішаючи, без плану. Він розповідав дрібниці: що погано спав, що вночі довго не міг заснути, що сни були дивні. Я слухала і ловила себе на тому, що мені важливо не перебивати — ніби кожне його слово могло щось зруйнувати або, навпаки, втримати.

Потім він запропонував вийти. Просто пройтися. Я погодилась майже одразу, не думаючи. Ми вдягались мовчки, ніби це була звична справа, ніби ми робили так уже багато разів.

На вулиці було свіже повітря. Ранок ще не встиг стати шумним. Ми йшли поруч, іноді торкаючись плечима. Він щось говорив — про дорогу, про людей, які траплялись нам назустріч, про те, як швидко минає час. Я кивала, іноді усміхалась, але більше слухала себе.

Мені здавалося, що я запам’ятовую цей ранок не очима, а відчуттями: як холодно в руках, як нерівно він іде, як іноді зупиняється посеред фрази. Він був тут — не ідеальний, не впевнений, не зовсім спокійний. І саме це робило його таким справжнім.

Ми зайшли в маленьку крамницю, купили каву. Він пожартував, що вибрав не той стаканчик, і сам із цього сміявся. Я дивилась на нього і думала, що в підлітковому віці такі дрібниці здаються важливішими за всі великі слова.

Ми сіли на лавку. Сонце повільно піднімалось, місто починало прокидатися. Я відчула дивну тишу всередині — не порожню, а наповнену. Ніби мені більше не потрібно було нічого чекати.

Він подивився на мене і хотів щось сказати, але передумав. І я була вдячна за це. Не кожен момент потребує пояснень.

Ми просто сиділи. І я раптом зрозуміла: цей день не змінить наше життя. Він не стане поворотним. Але він стане тим, до чого я колись повертатимусь подумки — як до доказу, що ми були молодими і відчували по-справжньому.

Ця історія — про час, коли ми ще не вміємо бути дорослими, але вже вчимося відчувати. Про дні, коли кожен погляд і кожне слово здаються важливішими за все решта. Про підлітковість, що минає, лишаючи по собі смак перших зустрічей, перших хвилювань і перших прощань.

Я не давала героям готових відповідей і не будувала для них шляхів у майбутнє. Вони просто були — живими, справжніми, трохи розгубленими. І саме через це ці миті залишаються пам’ятними.

Можливо, колись їхні історії продовжаться. Можливо, вже в іншому світі, де вони дорослі, де вибір стає відповідальністю, а відчуття — глибшими. Але сьогодні це просто кінець однієї історії. І цього достатньо.

Як ви вважаєте, чи потрібно продовження історії, вже в дорослому житті героїв?