Розділ 12

Я дивився на ті самі фотографії, що і вона. Здавалося, що там нічого особливого — просто випадкові кадри: розмитий сміх, недбало знятий жест, відблиск сонця на вікні. Але для мене вони були чимось більшим. Я знав кожну деталь на пам’ять: як вона нахилила голову, як закусила губу, як у неї злегка затремтіла рука, коли ми сміялися над дурницею, яку ніхто б і не помітив, окрім нас двох.

Ці фото для неї, мабуть, були просто спогадами, але для мене вони були доказами. Доказами того, що все це відбувалося насправді, що я не вигадав, не надумав собі. Я не раз ловив себе на тому, що дивлюся не на картинку, а в її очі — так, ніби вони могли відповісти мені звідти, з іншого боку екрану.

Пам’ятаю, як ми одного разу сиділи, розбирали задачі з фізики. Вона сміялася з того, що я нібито роблю все занадто серйозно, а я сміявся з того, що вона робить вигляд, ніби їй байдуже. Але я бачив, як вона морщить лоба, коли думає, як кусає ручку, коли шукає відповідь. Для мене навіть ці хвилини були особливими. Це було не про формули — це було про нас. Про те, що навіть у буденному ми знаходили щось, що залишалося тільки нашим.

У переписці все було інакше. Там я відчував себе сміливішим. Міг писати їй так, як не завжди наважувався говорити вголос. Міг затримати її ще на кілька хвилин, придумати якийсь дурний жарт, від якого вона закочувала очі, але все одно відповідала. Там я не боявся здатися зайвим. І, можливо, саме тому ті повідомлення для мене важили більше, ніж вона навіть здогадувалася.

Але було одне, чого я не казав. І тепер я розумію: час це зробити. Бо всі ті слова, усі ті фото, усі ті розмови мали одну спільну рису — вони йшли від мене. Це був я. Я переписувався з нею. Я був у кожному слові, у кожній паузі, у кожній смайликовій дужці, що здавалася дрібницею, але для мене була зізнанням. І тепер, коли я дивлюся на всі ці спогади, я більше не хочу ховатися за ними.

Іноді я ловив себе на тому, що перечитував наші старі чати. Мабуть, для неї це були просто слова, які загубилися серед сотень інших, але для мене вони світилися, як маленькі вогники. Я пам’ятав кожну її фразу, навіть ті, що вона кидала швидко, не замислюючись. Особливо мені врізалося, як вона писала «ага» чи «та ладно» — здавалося б, нічого особливого, але я відчував у цих словах більше тепла, ніж у цілих довгих монологах інших людей.

Мені здавалося, що переписка була нашим окремим світом. У ній існував лише я і вона. Ніяких випадкових перехожих, ніяких сторонніх думок, ніяких дзвінків, які відволікають. Там усе було чітким і водночас невловимим. Я іноді сидів ночами, дивився на екран і розумів: я не хочу, щоб ця розмова закінчувалася. Хай навіть ми говоримо про дурниці. Хай навіть вона вже засинає і відповідає одним словом. Для мене це мало значення. Бо це було з нею.

Знаєш, як виглядає романтика, коли тобі здається, що ти не романтик? Це коли ти бережеш кожен скріншот. Коли відкриваєш її фото не для того, щоб просто подивитися, а щоб нагадати собі: так, це було. Ми справді сміялися тоді. Ми справді сперечалися, хто швидше розв’яже задачу. Ми справді залишали один одному дурні голосові, які можна слухати знову і знову. Це і є мій романтизм — не у великих словах, а в дрібницях, які я ніколи не віддам забуттю.

І водночас я мовчав. Бо боявся. Боявся, що якщо скажу: «це був я», — вона відсторониться. Що вона подумає: усе це було просто грою, чи що я приховував щось важливе. І тоді я залишився б ні з чим. Тому я тримав усе це в собі, робив вигляд, ніби це просто слова, просто жарти, просто переписка. Але всередині я знав: це не просто. Це було для мене більшим, ніж я сам.

Я пригадую один вечір. Вона надіслала мені фото, ніби між іншим, і написала: «фігня якась вийшла». А я сидів і дивився на нього хвилин двадцять, бо навіть у «фігні» бачив її справжню. У тій недосконалості було більше краси, ніж у будь-якому ідеально виставленому кадрі. І я думав: як їй пояснити, що вона для мене — головний сенс усіх цих дрібниць? Як сказати, що я бачу більше, ніж вона думає?

Але я не казав. Я ховався. Бо думав: колись, можливо, вона сама здогадається. Або, можливо, цей момент ніколи не настане. Тепер я розумію, що мовчання теж залишає слід. І цей слід не завжди легкий.

Та зараз я хочу стерти всі бар’єри. Сказати відверто, як є. Бо ці фото, ці повідомлення, ці ночі з телефоном у руці — все це не було вигадкою. Це не була гра. Це був я. Я поруч із нею, навіть коли здавалося, що мене немає.

Я довго тримав це всередині. Довше, ніж варто було. І от нарешті настав момент, коли мовчати більше не можна. Я взяв телефон у руки, відкрив чат і відчув, як серце б’ється швидше. Пальці тремтіли, але я знав: зараз я маю сказати правду.

— Привіт, — написав я.

Вона відповіла майже одразу, звично коротко:

— Привіт 

Я вдихнув. Це було наче перед стрибком у воду — страшно, але й неможливо зупинитися.

— Можна щось важливе сказати?

— Кажи.

Я на мить заплющив очі й відчув, як у голові знову й знову прокручуються наші фото, наші жарти, розмови по фізиці, безсонні ночі. Усе, що було тільки нашим. І тоді я написав:

— Це був я. Усі ці переписки. Усі ті слова. Це був я.

Кілька секунд — ніби вічність. Я навіть чув тишу, як вона розтягується, як краплі секунд стікають десь у темряву. Нарешті на екрані з’явилось повідомлення.

— Я знала. Точніше… здогадувалася.

Я стиснув телефон у руці, не вірячи, що вона так відповіла.

— Справді?

— Так. Тільки не була впевнена. Ти ховався за словами, але вони все одно звучали як твої.

Я посміхнувся. І вперше відчув, що весь тягар мовчання спав із мене.

— Я боявся сказати. Думав, що ти подумаєш, ніби це гра, ніби я щось приховую.

— А ти думаєш, я не боялася? — відповіла вона. — Я теж жила в цих переписках. Іноді навіть більше, ніж у житті.

Я відкинувся на спинку стільця й закрив очі. Її слова ніби відчинили двері, за якими я довго стояв сам.