Розділ 11

Ми довго йшли під дощем, і з кожним кроком я відчувала, як змивається щось старе. Сумніви, страхи, маски — усе стікало разом із водою на мокрий асфальт. Залишалися лише ми, голі у своїй відвертості, але вперше це не здавалося небезпекою.

Його рука тримала мою так міцно, що мені здавалося: варто мені похитнутися — він не відпустить. У тому дотику було більше обіцянок, ніж у будь-яких словах. І я ловила себе на думці, що хочу вірити кожній із них.

Ми дійшли до його будинку. Стіни піднімалися темними тінями, а вікна світилися теплим світлом. Я вагалася на порозі. У мені боролися два голоси: один кричав, що ще зарано, що потрібно зупинитися, поки не зайшла надто далеко. Інший шепотів: «Ти вже зробила свій вибір, коли взяла його за руку».

Він не тягнув мене всередину. Лише дивився, наче чекав, що я сама вирішу. І саме в цій свободі — у тому, що він не примушував, не поспішав, — я відчула найбільшу ніжність.

— Хочеш зайти? — запитав він, тихо, майже невпевнено.

Я усміхнулася.

— А якщо я скажу «ні»?

— Тоді я просто проведу тебе додому.

— А якщо «так»?

— Тоді… залишишся.

Його простота обеззброювала. Я кивнула. І ми переступили поріг.

Усередині було тихо. Ніщо не відволікало — лише наші кроки й звук дощу за вікном. Він увімкнув лампу, і кімната наповнилася теплим світлом. Я озирнулася: усе тут було простим, але дивно затишним. І я відчула, що це місце вже стає частиною моєї пам’яті.

Ми сіли на диван. Спочатку мовчали. Я відчувала, як моє серце стукає так сильно, що важко дихати. Він нахилився трохи ближче, але не торкався — чекав, поки я сама подолаю відстань.

— Знаєш, — почала я, намагаючись зібрати думки, — я завжди боялася бути справжньою.

— Чому?

— Бо думала, що справжня я — недостатня. Що, якщо відкрию себе, то мене просто… не виберуть.

Він простягнув руку, торкнувся мого підборіддя, підняв, щоб я глянула в його очі.

— А я саме таку й обрав.

Ці слова вдарили в мене сильніше, ніж будь-яке зізнання. У них не було пафосу, лише простота. І, можливо, саме вона була найціннішою.

Я не витримала й обійняла його. Спершу несміливо, потім міцніше, наче хотіла заховатися в ньому від усього світу. Він відповів тим самим — обіймами, у яких я відчула спокій. Уперше за довгий час.

Ми сиділи так довго. І мені здавалося, що навіть якщо час зупиниться, мені цього вистачить. Бо у світі, де завжди потрібно бігти, вперше було добре просто сидіти.

— Ти знаєш, що все буде непросто? — тихо сказав він.

Я кивнула.

— Але я готова.

— Чому?

Я зітхнула й відповіла чесно:

— Бо вперше це не боротьба проти когось чи чогось. Це боротьба за нас.

Він усміхнувся й поцілував мене в чоло. І цей поцілунок був ніжніший за всі слова. У ньому було все — підтримка, віра, початок.

Я притулилася до нього, слухала його серце й думала: можливо, саме так виглядає справжня любов. Не як вогонь, що спалює, а як тепло, що зігріває.

За вікном дощ стишився. Ніч заглиблювалася у тишу. Я заплющила очі, й мені здалося, що нарешті я там, де завжди прагнула бути. Не у планах, не в уявленнях про майбутнє — а тут і зараз. Поруч із ним.

Я не знала, що буде завтра. Чи вистачить нам сил, чи витримаємо ми реальність. Але вперше мені не хотілося думати про це. Бо було «сьогодні». І сьогодні я обрала його.

І, можливо, це було найправильніше рішення в моєму житті.