Розділ 10

Я не пам’ятаю, як ми залишили той міст. Чи йшли ми довго, чи лише кілька хвилин — годі було сказати. Я знала лише одне: відтепер кожен наш крок буде іншим. Бо відтепер він був поруч.

Ми опинилися на вулиці, де будинки стояли мовчазними стінами, а вікна дивилися на нас жовтими очима. Я ловила себе на тому, що прислухаюся до його дихання. Воно було спокійним, рівним. І мені хотілося навчитися дихати так само — легко, без тіні сумнівів.

Я відчувала, як у мені народжується щось нове, незнане. Ніби я проживала себе вперше. Я завжди вірила, що справжня близькість — це небезпека, пастка. Що варто комусь підпустити занадто близько — і втратиш себе. Але зараз я не втрачала. Навпаки, наче знаходила.

— Ти завжди ходиш так швидко? — запитав він, порушуючи мої думки.

Я усміхнулася.

— Це моя звичка. Я бігла навіть тоді, коли ніхто не гнав.

— Тоді дозволь мені йти поруч, навіть якщо ти біжиш.

Його слова зігріли мене сильніше за вечірній вітер.

Я спинилася й подивилася на нього. Він не відводив погляду. В його очах не було звичної гри, жартів чи іронії. Лише серйозність, від якої мені стало трохи страшно. Бо саме так дивляться, коли не грають.

— А якщо я впаду? — тихо запитала я.

— Тоді я впаду разом із тобою, — відповів він без паузи.

Мені захотілося вірити кожному його слову. Але щось усередині — моя вічна недовіра — шепотіло: «Не поспішай. Він може зникнути. Усі зникають». Я заплющила очі на секунду й вдихнула глибше. Можливо, настав час перестати слухати цей шепіт.

Ми підійшли до невеликої кав’ярні, що ще працювала, хоч ніч уже вступала в свої права. Усередині пахло кавою та корицею. Я відчула, як тепло огортає мене, і вперше за вечір захотілося сховатися не за словами, а просто в його присутності.

Ми сіли біля вікна. За склом крапав дощ — легкий, наче хтось малював тонкі лінії на нічному склі. Я дивилася, як краплі спускаються вниз, і відчувала дивне віддзеркалення: ніби це мої страхи розчиняються у темряві.

— Про що думаєш? — спитав він.

Я на мить вагалася, а потім вирішила бути чесною.

— Думаю, що це все нереально. Наче ми у чужому сні.

Він усміхнувся, взяв горнятко й зробив ковток.

— Якщо це сон, то я не хочу прокидатися.

Я відчула, як моє серце вдарилося сильніше. І хоча це звучало майже банально, у його голосі не було банальності. Лише відвертість, яку я боялася й шукала водночас.

Ми говорили мало. Кілька фраз, кілька жартів. Але головне було не в словах. Головне — у тому, як він дивився, як його рука випадково торкалася мого зап’ястя, як ми мовчки ділили один світ на двох.

Я знала, що десь там, за дверима кав’ярні, є інший світ: з його проблемами, моїми страхами, нашими ще нерозв’язаними загадками. Але тут і зараз він не мав значення. Ми створили свою маленьку реальність, де було лише «ми».

Коли ми вийшли, дощ посилився. Краплі били по асфальту, по наших плечах, по моїх розпущених волоссю. Я сміялася, хоч мені й було холодно. Він дивився на мене так, ніби бачив уперше.

— Ти смішна, — сказав він, коли я закрутилася під дощем.

— А ти серйозний, — відповіла я, підходячи ближче.

— Може, ти навчиш мене сміятися?

— А ти мене — бути серйозною?

Ми зупинилися за крок одне від одного. І мені здалося, що між нами — найтонша лінія, яку достатньо перетнути лише раз.

Я підняла очі до нього. Дощ стікав по його обличчю, роблячи його ще ближчим, ще реальнішим. І я подумала: можливо, весь світ зараз існує лише для цієї миті. Для того, щоб ми стояли тут, під дощем, і дивилися одне на одного.

Він простягнув руку, торкнувся мого обличчя. Його пальці були теплими, навіть крізь холодні краплі. Я завмерла. Моє серце билося так сильно, що, здавалося, він може його почути.

— Ти боїшся? — тихо спитав він.

Я кивнула.

— Дуже.

— А я — ні, — сказав він і нахилився ближче. — Бо я вірю в нас.

І тоді я зрозуміла, що вперше в житті хочу теж у щось вірити. Не у розрахунки, не у правильність рішень, а просто — у нас.

Ми знову поцілувалися. Цього разу не тихо й обережно, а по-справжньому, як люди, які нарешті дозволили собі бути відвертими. І світ навколо зник. Був лише дощ, його обійми і я — така, якою я боялася бути, але нарешті стала.

Можливо, це й було початком. Нашим справжнім початком.

Буду дуже вдячна, якщо ви будете більш активними: поставите лайк та підпишетеся. Так ми зможемо просувати книгу, що б її побачило більше людей