Розділ 9

Я йшла поруч із ним і не могла позбутися відчуття, ніби щойно світ зробив крок у зовсім інший вимір. Наш поцілунок був таким тихим, простим, майже випадковим — і водночас він розрізав тонку тканину мого звичного життя, впустивши в нього щось, що я боялася назвати.

Я сміялася, щоб приховати тремтіння. Я завжди сміюся, коли мені страшно. Це мій спосіб не дозволяти іншим побачити мою вразливість. Він подумав, що я сміюся з нього, але насправді — з себе. Бо все, що я знала, раптом розсипалося, і переді мною стояв хлопець, якого я намагалася не помічати, не брати всерйоз, ховатися за маскою легковажності. А тепер… тепер він торкнувся мене так, ніби побачив глибше, ніж я дозволяла.

Його усмішка була спокійною, впевненою, майже ніжною. «Значить, ти мене знайшла», — сказав він. І ці слова застрягли в мені, мов теплий подих. Я кивнула, хоча хотіла відповісти більше. Хотіла зізнатися, що шукаю його вже давно, просто боялася визнати.

Ми йшли поруч мовчки. Тиша між нами не була тягарем — радше м’якою ковдрою, що огортала. Вона захищала від шуму світу, від власних сумнівів, від мого вічного прагнення все контролювати. Вперше мені було добре не говорити. Просто бути.

Я дивилася на його руку, що іноді випадково торкалася моєї, і відчувала, як у грудях розгоряється дивне тепло. Це було небезпечно. Бо я знала: варто лише дозволити собі відкритися, і я більше не зможу повернутися назад. А назад — це тиша, самотність, впевненість у власній неприступності. Чи хочу я туди повертатися?

Місто навколо засинало. Ліхтарі горіли жовтими колами, на асфальті віддзеркалювався світ, наче у воді. Я ловила кожну деталь, ніби намагалася закарбувати цю мить у пам’яті. Бо вона могла виявитися єдиною.

— Знаєш, — нарешті порушив він мовчання, — я завжди боявся бути собою.

Його слова відгукнулися у мені болем. Хіба ж він один такий?

— А я завжди боялася когось пустити досередини, — відповіла я.

Він глянув на мене так, ніби ми говорили різними словами, але про одне й те саме.

Я не знала, куди ми йдемо. Не знала, що чекає за наступним поворотом. Та це було дивно приємно — уперше не планувати, не будувати стратегію, а просто крокувати поруч із ним.

Ми зупинилися на мосту. Внизу текла вода, темна й глибока. Вона віддзеркалювала зорі, які рідко можна було побачити у місті. Я сперлася на поруччя, вдихнула холодне повітря. Він став поруч. Його плече торкнулося мого — і мені здалося, що світ завмер.

Я боялася подивитися йому в очі. Боялася, що там побачу відповідь на всі свої запитання. А що, коли ця відповідь налякає мене ще більше, ніж невідомість?

— Ти думаєш, ми впораємося? — тихо запитала я.

Він мовчав кілька секунд, а потім промовив:

— Ми вже впоралися. Бо ми тут. Разом.

Я відчула, як мої очі зволожніли. Я не плакала вже давно. Занадто довго грала в сильну, незалежну, недосяжну. Але тепер… тепер у моїй грудях народжувалося щось м’якше, ніж сила. І, можливо, воно було справжнім.

Його рука торкнулася моєї, обережно, ніби він боявся мене злякати. Я дозволила собі переплести пальці з його. Це був простий жест, але в ньому було більше сміливості, ніж у будь-яких моїх вчинках раніше.

Ми стояли так довго. Скільки — я не знаю. Час втратив сенс. Мені здавалося, що наше мовчання промовистіше за будь-які слова. У ньому було все: мої страхи, його надії, наш спільний крок у невідомість.

Я уявляла, як завтра все може змінитися. Як ми прокинемося — і світ поверне нам усі борги: обов’язки, обіцянки, чужі очікування. Але в цю мить мене це не хвилювало. У цю мить я хотіла лише тримати його руку й вірити, що цього досить.

— Знаєш, — сказала я, знову засміявшись тихо, — мені страшно.

Він усміхнувся.

— Мені теж.

— Але з тобою… інакше.

Він не відповів. Просто притис мою руку сильніше.

І це було краще за будь-які слова.

Я заплющила очі, відчула, як вітер грається моїм волоссям, і дозволила собі вперше за довгий час просто бути слабкою. Бо слабкість поруч із ним не здавалася небезпекою. Вона була свободою.

У голові виникали сотні думок: що буде далі, чи витримаємо ми, чи не розіб’ється все об реальність. Але серце повторювало одне: «Ти не сама». І, можливо, цього було достатньо, щоб почати вірити.......