Розділ 8

День презентації настав несподівано швидко. Здавалося, ми ще вчора сперечалися через кольори слайдів, а сьогодні вже стоїмо перед усією групою. У залі було шумно: студенти жартували, переглядали конспекти, нервово перегортали папери. Атмосфера нагадувала передстартову лихоманку.

Я сидів поруч із нею, переглядаючи нашу роботу. Вона робила вигляд, що зосереджена, але я бачив, як тремтять її пальці.

— Хвилюєшся? — нахилився я ближче.

— Трішки, — зізналася вона. — Не люблю виступати перед усіма.

— Не переживай, — усміхнувся я. — Якщо щось піде не так, я розіграю міні-шоу. Усі будуть сміятися, і ніхто нічого не помітить.

Вона підняла на мене очі. На мить у них з’явився той самий погляд — довірливий і теплий, який я так давно не бачив.

— Лише не роби дурниць, гаразд?

— Обіцяю, — сказав я серйозно.

Коли наш час настав, ми вийшли до дошки. Світло ламп вдарило в очі, і я відчув, як напруження в залі різко зросло. Усі дивилися тільки на нас.

Я почав першим, намагаючись тримати легкий тон. Вона підхопила, і раптом її голос зазвучав так упевнено, що навіть викладач зацікавлено підняв голову. Ми доповнювали одне одного, жартували, вставляли приклади. Було відчуття, що ми — команда. Справжня.

І саме в цей момент я зрозумів: між нами немає вже тієї стіни. Є тільки ми двоє, які вперше говорять в унісон.

Після виступу нас довго обговорювали. Хтось хвалив, хтось жартував, що ми ідеальна пара. Я сміявся, вона червоніла й відмахувалася. Але в її усмішці була гордість.

Коли заняття закінчилося, ми залишилися самі в коридорі. Вікна відбивали вечірнє світло, у коридорі стояла тиша.

— Ти молодець, — сказала вона. — Без тебе я б точно злякалася.

— А без тебе я б, мабуть, перетворив усе на цирк, — відповів я. — Тож ми взаємно врятували одне одного.

Вона зупинилася, дивлячись на мене довше, ніж зазвичай.

— Чому ти такий?

— Який?

— Непередбачуваний. То легковажний, то серйозний. Я ніколи не знаю, чого чекати.

Я засміявся.

— Може, саме в цьому й річ.

Вона похитала головою, але усміхнулася.

Ми вийшли надвір. Вечірнє місто було сповнене шуму: світло вітрин, запах кави з кав’ярні, гул машин. Але все це відходило на другий план, бо поруч була вона.

Ми йшли мовчки. І в цій тиші було більше, ніж у сотнях слів.

Раптом вона зупинилася.

— Знаєш, я довго думала… — почала вона, дивлячись кудись убік. — І зрозуміла, що втекти від цього не вийде.

— Від чого?

Вона глибоко вдихнула й нарешті зустріла мій погляд.

— Від тебе. Від нас.

Моє серце пропустило удар.

— То, може, і не треба тікати? — прошепотів я.

Вона мовчала кілька секунд, потім тихо сказала:

— Може.

І тоді я зробив крок уперед. Усі мої жарти, маски, сумніви зникли. Був лише цей момент. І ми.

Наш поцілунок був тихим і простим, без зайвої драми. Але саме він змінив усе. Бо вперше я відчув, що не граю роль, а живу.

Коли ми відступили, вона ще кілька секунд стояла мовчки, а потім засміялася.

— Знаєш, я завжди думала, що ти просто легковажний хлопець.

— А тепер?

— А тепер думаю, що ти просто вмієш добре ховати себе справжнього.

Я всміхнувся.

— Значить, ти мене знайшла.

Вона кивнула.

Ми йшли далі разом. І хоч попереду ще чекало багато нерозгаданих питань, багато страхів і перешкод, у цю мить я знав одне: ми вже не самі.

А все інше — буде потім.......