Розділ 7

Наступні дні нагадували дивний спектакль. Ми були поруч щодня — на лекціях, у бібліотеці, навіть у студентській кав’ярні. Але між нами виросла невидима стіна. Я жартував, вона усміхалася, ми обмінювалися кількома фразами — і все. Жодної відвертості, жодного натяку на ту близькість, що була раніше.

Іноді я ловив її погляд — швидкий, майже непомітний. І саме в ці миті бачив, що її байдужість — не справжня. Але варто було мені зробити крок, як вона знову віддалялася.

В один із вечорів я залишився в коледжі довше, ніж зазвичай. Потрібно було доробити конспекти, але насправді я просто не хотів іти додому. У бібліотеці було тихо, лише звук перегорнутих сторінок і рідкісні кроки студентів. Я сидів за далеким столиком і намагався зосередитися, коли почув знайомий голос.

— Ти ще тут?

Я підняв очі — вона стояла навпроти, з книжкою в руках. Її погляд був трохи здивованим, трохи втомленим.

— Ага, — відповів я. — Вчуся бути зразковим студентом.

Вона усміхнулася ледь помітно. Потім сіла поруч, хоча в залі було вдосталь вільних місць.

— І як успіхи?

— Провал, — знизав плечима. — Я можу вивчити всі жарти світу, але не конспект з історії.

Вона тихо засміялася. І цей сміх був справжнім, без маски. Я відчув, як щось тепле прокидається всередині.

Ми сиділи поруч довго. Вона читала, я робив вигляд, що пишу. Насправді я лише слухав тишу між нами. І нарешті не витримав:

— Чому ти відштовхуєш мене?

Її рука завмерла над сторінкою. Вона мовчала кілька секунд, ніби зважувала кожне слово.

— Бо я боюся.

— Чого саме?

— Тебе. Себе. Усього цього, — вона провела рукою в повітрі, ніби намагалася окреслити невидимі лінії. — Мені здається, що варто нам зробити крок — і все зруйнується.

Я нахилився трохи ближче.

— А якщо не зруйнується?

Вона зустріла мій погляд. Її очі світилися тривогою й надією водночас.

— Ти занадто легко до всього ставишся, — прошепотіла вона. — А я не хочу бути ще однією твоєю історією.

Ці слова боляче вдарили. Але я зрозумів: це не відмова. Це страх.

— Я ж не жартую, — відповів я серйозніше, ніж будь-коли. — Знаєш, іноді я теж боюся. Тільки не втратити тебе.
Вона опустила очі й довго мовчала. Потім закрила книжку й тихо сказала:

— Давай дамо собі час.
Наступного дня все виглядало так, ніби нічого не сталося. Вона знову була спокійною й відстороненою. Але я вже знав — під цим є щось більше. І це давало сили чекати.

Та, як виявилося, життя мало власні плани.

У коледжі почали готуватися до великої презентації — командного проєкту, де кожна група мала захищати свою ідею. Викладач вирішив розділити нас на пари. І, як на зло, ми опинилися разом.

— О, ідеальний дует, — кинув хтось із одногрупників, коли викладач оголосив список. — Ви ж завжди знаходите спільну мову.

Я бачив, як вона напружилася. Але вголос нічого не сказала.

— Ну що ж, — я підморгнув їй, — тепер доведеться проводити зо мною ще більше часу.

Вона скривилася, але я встиг помітити, як куточки її губ ледь помітно смикнулися.
Ми зустрічалися вечорами, щоб працювати над проєктом. Спершу все було офіційно: обговорювали теми, розподіляли завдання. Але поступово розмова переходила на особисте.
— Ти справді ніколи не втомлюєшся жартувати? — запитала вона одного разу.

— Це моя суперсила, — відповів я. — Якщо не сміятися, то можна й зійти з розуму.

— А коли ти сам?

Я замислився. Це було складніше.

— Тоді я мовчу, — нарешті сказав.

Вона подивилася на мене уважно, ніби вперше бачила серйозним. І в її очах промайнуло щось тепле.

Наша співпраця тривала кілька тижнів. Ми сварилися через дрібниці, сміялися до сліз, сперечалися, хто краще підготує слайди. Але з кожним днем між нами зникала та стіна.

Одного вечора, коли ми працювали в аудиторії майже самі, світло раптом вимкнулося. Лампочки згасли, залишивши лише відблиск місяця у вікнах.

— Схоже, економія електроенергії, — пожартував я.

— Дуже смішно, — вона злегка вдарила мене по плечу. — І що тепер?

— Тепер… — я замовк, бо її обличчя було так близько, що я відчув подих на своїй щоці.

Мить тягнулася нескінченно. Я міг би поцілувати її. Але зупинився.

— Тепер ми завершимо слайди вдома, — сказав я і відсунувся.

Вона видихнула й кивнула. І в цій тиші я зрозумів: ми обоє вже занадто далеко зайшли, щоб повертати назад.