Розділ 6

Артем

День почався так, ніби нічого незвичайного не мало статися. Те саме сонце за вікном, знайомий шум у коридорі коледжу, ті самі обличчя однокурсників, які поспіхом ховали недоспані очі за чашками кави. Та все ж у повітрі було щось інакше. Може, це відчуття змін, які ще не встигли назвати словами, але вже тиснули на груди, як непрохані думки.

Я йшов повільно, не поспішаючи, хоча запізнювався на пару. У голові крутилася вчорашня розмова, яку я ніяк не міг забути. Кожне слово, сказане нею, відлунювало десь у глибині, залишаючи слід, який ніякі жарти чи іронія не могли стерти. Зовні я залишався тим самим легковажним хлопцем, який жартує навіть тоді, коли викладач ледь не виганяє його з аудиторії. Але всередині — хаос.

Коли я відкрив двері аудиторії, усі погляди одночасно впали на мене. Наче я щойно увійшов не у клас, а на сцену. Я зробив крок і відчув, як тиша стає важчою. І саме тоді побачив її.

Вона сиділа біля вікна, схилившись над зошитом. Її обличчя було зосереджене, а пальці ритмічно перебирали ручку. Але я знав — це лише маска. Вона теж думала про вчорашнє.

Я кинув усмішку — ту саму, безтурботну, яка рятувала мене від незручних ситуацій. Та вона не підняла очей. І це чомусь боліло більше, ніж будь-яке різке слово.

— Ну що, нарешті з’явився, — пробурмотів викладач, косо глянувши на мене. — Сідайте вже, поки я не передумав впускати.

Я кинув жартівливе «дякую за гостинність» і швидко опустився на своє місце. Але уваги на лекцію все одно не вистачало. Кожен рух, кожен подих поруч змушував серце битися гучніше.

Пара тягнулася нескінченно. Викладач говорив про щось важливе, робив наголоси, ставив запитання. Але мої думки весь час ковзали в інший бік. Я ловив себе на тому, що рахую секунди, аби почути дзвоник.

І коли він нарешті пролунав, я зірвався швидше, ніж зазвичай. Вона теж встала, але не подивилася на мене. Зібрала речі й поспішила вийти.

Я зробив кілька кроків слідом і майже на ходу наздогнав її в коридорі.

— Можна тебе на хвилинку? — спитав, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Вона зупинилася, але не обернулася. Лише тихо зітхнула.

— У нас і так було досить «хвилинок» учора.

— Але цього мало, — відповів я швидко, навіть не думаючи. — Є речі, які я не встиг сказати.

Вона повільно розвернулася. Її погляд був спокійний, але холодний.

— А може, й не треба.

Я мовчав. Бо всередині боролися два голоси: один кричав «скажи зараз, інакше пізно», інший шепотів «зачекай, дай їй час». Але час, здається, був не на моєму боці.

— Я не хочу, щоб усе стало складнішим, — сказала вона і пішла далі.

Я стояв посеред коридору, відчуваючи, як слова ріжуть гостріше за ніж. І зрозумів: простих шляхів більше немає.

Вечір того дня видався особливим. Я довго блукав містом, намагаючись зібрати думки. Ліхтарі відкидали тіні на мокрий асфальт, машини проносилися повз, але все це було фоном. Усередині — тільки вона.

Коли я дістав телефон і відкрив знайомий чат, пальці самі почали набирати повідомлення. Те саме місце, де ми говорили вільно, де не було масок. Де я був не тим легковажним хлопцем, а собою.

«Можемо поговорити?» — написав я.

Довге «…» на екрані змусило серце завмерти. І нарешті:

«Краще не сьогодні».

Я відкинувся на лавку й засміявся гірко. Бо жартів для цієї ситуації більше не існувало.

Та життя не зупиняється. Наступного дня все виглядало так, ніби нічого не сталося. Лекції, жарти, розмови з друзями. Я навіть знову сміявся вголос, хоча всередині відчував порожнечу. Вона теж була поруч — спокійна, врівноважена, наче нічого й не було. І це зводило з розуму.

Ми ніби грали ролі у виставі, яку самі ж і написали. І питання було лише одне: хто перший зламається?