Розділ 5

Я прокинулася ще до дзвінка будильника. За вікном дощ дрібно постукував по склу, а в голові крутилася думка, що сьогодні щось буде. Не знала, що саме, але серце вже відчуло легке хвилювання. Мені здавалося, що цей день відрізнятиметься від усіх інших, хоча нічого особливого не передбачалося. І все ж, коли я встала з ліжка, відчуття було таким, ніби мене спостерігають — невидимо, тихо, але впевнено.

Коледж. Коридори, заповнені голосами, сміхом, дзвоном кабінетних дверей. Я намагалася рухатися непомітно, втримати себе в рамках звичного ритму, але серце швидко калатало, коли мої очі зустріли його. Артем. Він сидів за своїм столиком, посміхаючись і жартуючи з друзями, зовні такий самий, як завжди. Легковажний, завжди з влучною фразою, ніколи не серйозний. Але сьогодні щось змінилося у його погляді. Він дивився на мене трохи довше, ніж зазвичай, і від цього я відчула, як весь світ навколо звузився до цього одного погляду.

Я відчувала дивне поєднання страху і цікавості. Що він знає? Чи помітив щось у мені, що я сама ще не помічаю? Мої думки крутило в голові так, що я ледве тримала рівновагу. Я розуміла: якщо він знає більше, ніж я здогадуюся, це змінить усе.

На парі він знову підійшов ближче, коли я розглядала нотатки викладача. Він посміхався легко, але я відчувала, що його усмішка — не лише для друзів. Мені здалося, що він грає, показує мені щось, але приховано, мовби тестує мою увагу. Кожне його слово, кожен жест здавався продуманим, і я відчула холодок у животі від усвідомлення того, що я — об’єкт спостереження.

Після пар я намагалася тримати себе в руках, але серце не дозволяло мені залишатися спокійною. Я йшла коридором, уважно спостерігаючи за його рухами. Він говорив щось з друзями, сміявся, і водночас ловила, як погляд його раптово зупиняється на мені, неначе випадково, а насправді цілеспрямовано. Мої пальці непомітно стиснулися, коли він пройшов поруч, і я відчула легкий струмок хвилювання, який поширився по всьому тілу.

Бібліотека. Місце, де зазвичай панує тиша і спокій, тепер здавалося наповненим невидимим напруженням. Я прийшла, щоб відволіктися на читання, але не могла сконцентруватися. Його присутність відчувалася поруч, навіть коли він був на іншому кінці залу. Кожен його крок, кожен легкий рух — це маленька деталь, яку я ловила безусвідомно.

Він підійшов до мене, простягнув руку з книжкою. Я здригнулася і відчула легкий прилив адреналіну.

— Дозволь допомогти, — сказав він, посміхаючись.

— Ти? — промовила я, намагаючись не видати хвилювання в голосі.

— А хто ж іще? — відповів він і простягнув книгу.

Ми торкнулися пальцями на мить, достатньо, щоб відчути короткий струмок, який пробіг по обох. Він сів поруч, і я помітила, як моє серце прискорилося ще більше. Я намагалася зосередитися на сторінках, але мої очі постійно поверталися до нього. Його погляд час від часу ковзав на мене, неначе перевіряв реакцію. Що він знає? Що він робить?

Мій телефон завібрував. Повідомлення від нього:

"Ти виглядаєш так, ніби книжка змагається з тобою на рівних."

Я здригнулася, підняла погляд на нього, але він просто посміхнувся, як ніби нічого не сталося. Мене охопило дивне відчуття — щось у цих словах, наче подвійне значення, але я не могла зрозуміти яке. Я відчула, що він грає зі мною, але гра ця набагато складніша, ніж я думала.

Мої думки кружляли навколо нього весь день. Я намагалася зрозуміти, що означають його слова, що він приховує під легкою усмішкою, і чому мені раптом здається, що він знає мене краще, ніж я сама. Я намагалася аналізувати кожен його рух, кожен жест, і це виснажувало мене, але водночас захоплювало.

У коридорі після бібліотеки я зупинилася біля вікна, спостерігаючи за краплинами дощу. Мене охоплювало відчуття, що я стою на межі чогось нового — чогось, що може змінити все. Я згадала його погляд, його легку усмішку, і відчула суміш страху і цікавої. Що буде, якщо він вирішить діяти відкрито? А якщо я помилюся і неправильно зрозумію його наміри?

Вдома я не могла заснути. Я переглядала в голові всі наші зустрічі, кожне повідомлення, кожен випадковий дотик пальців. Мої думки постійно поверталися до нього. Я знала, що він ховає щось важливе, і що це стосується мене, але я не могла дізнатися прямо. В голові крутилися різні сценарії: від того, що він просто грається, до того, що він знає більше, ніж я можу собі уявити.

Наступного дня я прийшла в коледж раніше. Артем вже був там. Його погляд зустрів мій, і я відчула легкий холодок, який пробіг по всьому тілу. Він посміхнувся, але ця усмішка була трохи іншою — не такою легкою і безтурботною, як зазвичай. Вона не давала мені спокою.

— Привіт, — сказала я, намагаючись зберегти спокій у голосі.

— Привіт, — відповів він, і мені здалося, що його погляд затримався на мені трохи довше.

Ми сіли поруч. Телефон завібрував ще раз: повідомлення від нього.

"Сьогодні ти занадто спокійна. І це теж підозріло."

Я набрала відповідь, але руки тремтіли.

"А може, я просто намагаюся зрозуміти тебе?" — надіслала я.

Він посміхнувся, але нічого не сказав. Мені здалося, що в його очах промайнула легка гра — немов він чекає, коли я сама зрозумію, що він знає правду. Я відчула, що ми обоє стоїмо на межі відкриття чогось важливого, але ніхто не наважується сказати прямо.

Весь день я відчувала його присутність. Кожен дотик, кожен погляд, кожне повідомлення відчувалися як маленькі підказки. Я намагалася розгадати його наміри, але кожен крок приводив мене лише до нових запитань. Я не могла зрозуміти, чи він грається зі мною, чи дійсно хоче, щоб я здогадалася.

Увечері я сиділа в кімнаті, тримаючи телефон у руках, і думала про нього. Мені хотілося дізнатися правду, але я боялася. Боялася, що коли дізнаюся, усе зміниться. Боялася, що наше спільне життя, хоч і таке коротке і наповнене натяками, розсиплеться в одну мить.

Я глибоко зітхнула і прошепотіла сама до себе: