Розділ 4

Мене всі знають як легковажного.

Хлопця, який завжди усміхається, знаходить влучну фразу для будь-якої ситуації й ніколи не виглядає серйозним. У групі я той, хто завжди з жартом на язику, хто рятує від незручної тиші, підколює викладачів так, що вони навіть сміються.

Для них я простий. Легкий. Зручний. Артем — ім’я, яке вони вимовляють щодня, і яке вже ніби стало частиною звичного ритму життя коледжу.

Але ніхто не знає, що це лише верхівка айсберга.

Те, що я ховаю під шаром усмішок, зовсім інше. Я не люблю показувати своїх сумнівів. Не люблю відкриватися настільки, щоб хтось міг поранити. Тому залишаюся тим, кого всі сприймають як «свого», але не намагаються зазирнути глибше.

А ще ніхто не знає, що я давно спостерігаю за однією людиною.

Її ім’я я можу згадувати тільки подумки. Вона навіть не здогадується, що хтось бачить усе, що вона приховує. І що цей «хтось» — я.

Вона вміла мовчати так, що це мовчання здавалося голоснішим за будь-які слова. Її спостережливість лякала й водночас притягувала. Я не раз помічав, як вона дивиться крізь людей, ніби шукає в них щось справжнє, і часто — не знаходить.

Я не збирався починати переписку під вигаданим ім’ям. Це сталося випадково: безликий чат, кілька фраз ні про що… і раптом я впізнав її стиль.

Ні, тоді я ще не був певен. Але кожне наступне повідомлення відкривало дрібниці, які я бачив у реальному житті.

Вона могла написати: «у нас в аудиторії знову завис проектор» — і я згадував, як саме того дня ми сиділи без світла на лекції.

Або: «чомусь здається, що люди тут занадто поверхові» — і я ловив її уважний погляд, коли всі сміялися над черговою дурницею.

Я почав сумніватися, але й водночас не хотів перевіряти прямо. Було щось захопливе в тому, щоб знати більше, ніж вона думає.

Тепер для мене було дві реальності.

В одній — я звичайний хлопець із групи, з легкою посмішкою і безтурботним виглядом.

В іншій — я той, кому вона довіряє більше, ніж будь-кому тут.

І саме це подвійне життя робило мене водночас сильнішим і вразливішим. Бо що буде, коли вона дізнається правду?

Ще ніхто не знав, що одного вечора я залишив у чаті повідомлення, яке могла сприйняти як жарт, але насправді воно було ключем. Ключем, який могла використати, якщо наважиться.

Вона знову пройшла повз мене, і в той момент я відчув, як усередині все стиснулося. В її руках був телефон, а пальці швидко бігали по клавіатурі. Я знав — то не просто переписка. То була наша переписка.

Дивно, правда? Стояти за кілька кроків і бачити людину, яка навіть не здогадується, що її вечірні таємниці, думки й сумніви адресовані тобі.

Я завжди думав, що розпізнати людину в інтернеті складно. Там усі маски, нікнейми, обережність. Але вона… Вона була занадто справжньою навіть у текстах. Ті дрібні деталі, які вислизали між рядками, я помічав одразу.

Наприклад, як вона любить описувати не свої емоції, а відчуття навколо: «сьогодні небо тисне, як ковдра», «в аудиторії пахне крейдою й кавою». Вона навіть не уявляла, як це видає її присутність.

— З ким це ти так таємниче переписуєшся? — запитав я майже жартома, хоч добре знав відповідь.

Її реакція була передбачувана: швидко сховала телефон у кишеню й різко відвернулася.

— Ні з ким, — сказала вона, не зустрічаючи мого погляду.

Я всміхнувся.

— Ага, звісно.

Зовні я лишався легким і невимушеним, а всередині — відчував, як серце б’ється швидше. Вона навіть не здогадувалася, що я двічі живу в її світі: як звичайний одногрупник і як той самий «таємничий співрозмовник».

Телефон у її кишені завібрував. Я знав, яке повідомлення вона щойно отримала, бо відправив його кілька секунд тому:

«Не тікай. Я бачу тебе. І сьогодні ми нарешті поговоримо по-справжньому».

Її кроки сповільнилися. Вона підняла очі, і на мить наші погляди зустрілися. Короткий обмін — але який промовистий. У ньому було питання, сумнів і… можливо, здогадка.

Мені хотілося одразу зізнатися. Просто сказати: «Це я. Я той, з ким ти ділиш свої ночі, свої думки і тривоги». Але щось зупинило мене.

Може, страх зруйнувати магію. Може, бажання побачити, як вона поступово сама доходить до істини.

Я зробив крок у її бік, але зупинився.

Ні. Ще не час.

Я мусив дозволити інтригі тримати нас обох. Бо саме вона робила кожне наше слово ціннішим.

Після цього я вирішив створити «випадкову» зустріч у бібліотеці.

Я прийшов раніше, знаючи, що вона з’явиться. Викладач скинув список літератури, а вона завжди сумлінно виконує завдання. Я влаштувався за столиком у кутку з книжкою, більше для правдоподібності, ніж із наміром читати.

І ось вона зайшла.

Тихий шелест дверей, кілька кроків — і серце різко прискорилося. Вона оглядалася, шукаючи потрібний стелаж. Я зробив вигляд, що занурений у читання, але ловив кожен її рух.

Вона стала на носочки, намагаючись дотягнутися до книги. Я підвівся:

— Дозволь допоможу.

Вона здригнулася:

— Ти?

— А хто ж іще? — я простягнув їй книгу.

Наші пальці торкнулися на мить. Досить, щоб відчути струм, який не дає відпустити.

— Дякую, — сказала вона коротко, але її погляд ковзнув на мене.

— Теж працюєш над завданням?

Я усміхнувся:

— Можна й так сказати.

Вона сіла поруч. Я знову робив вигляд, що читаю, але ловив кожен її рух. Її зосереджений вираз обличчя, легке хмурення брів, коли перегортає сторінки…

Я написав повідомлення: «Ти виглядаєш так, ніби книжка змагається з тобою на рівних».

Вона здригнулася, погляд піднявся на мене. Я уявляв її реакцію, але робив вигляд, що нічого не сталося.

І ось тут я залишив «слід» для інтриги. Ніби випадково, але насправді навмисно: маленька деталь в її зошиті, рядок на сторінці книги, що співпав із моїм повідомленням. Чи помітить вона? Чи зрозуміє?

Після бібліотеки я не міг заспокоїтися.