Розділ 2

Я довго дивилася на екран. Просте повідомлення світилося на чорному фоні, ніби чекало на мою відповідь.

"Привіт. Ти щойно зареєструвалася?Я теж тут новенький."

Здавалося б, нічого особливого. Але саме зараз, коли моє життя хиталося від новини про маму, ці кілька слів від незнайомця відчулися важливішими, ніж десятки дзвінків від знайомих.Я вагалася. В голові крутилися сотні думок: хто це? Може, якийсь дивак? Чи варто відповідати?А що, якщо…Але разом із цим я відчула, що не хочу знову залишитися наодинці з тишею своєї кімнати.

Тож я написала.

"Так, зареєструвалася кілька хвилин тому.Просто хотіла спробувати. А ти як тут опинився?"

Відповідь прийшла майже миттєво.

"Та ж історія.Шукав місце, де можна з кимось поговорити. Не люблю соцмережі — там усі виставляють ідеальне життя. "

Я мимоволі посміхнулася. Було щось щире у цих словах.

"Так, іноді просто потрібен хтось, хто вислухає," — відповіла я.

Він більше не став уточнювати нічого особистого. Не питав імені, не розпитував, звідки я. Ми говорили про буденні речі: про навчання, про те, як важко вставати після канікул, про гуртожитки. Його жарти були легкі, не настирливі. І вперше за довгий час я заснула з телефоном у руках, відчуваючи, що мені трохи легше.

Ранок видався похмурим. Небо затяглося хмарами, і весь гуртожиток виглядав наче сонний. Я вийшла на першу пару, хоча сил не було. 

В аудиторії все було звично: шум, сміх, викладач із товстими конспектами. Я намагалася зосередитися, але думки весь час поверталися до мами.

Посеред заняття хтось тихо підсунув до мене ручку. Я здивовано глянула — то був він, той самий одногрупник,який вчора дуже прискіпливо дивився на мене. Моя ручка, виявляється, впала на підлогу, а я навіть не помітила.

— Тримай, — сказав він тихо, майже буденно.

— Дякую, — відповіла я, навіть не дивлячись йому в очі.Дрібниця, але чомусь ця сцена запам’яталася. Дрібниця, але чомусь ця сцена запам’яталася. Я не була з ним знайома, не мала бажання починати розмову, але десь глибоко всередині відзначила: він помітив.

Пара тягнулася нескінченно. Викладач питав, хтось відповідав, а я ловила себе на тому, що кожні кілька хвилин перевіряю телефон — чи немає там нового повідомлення.

Ввечері ми знову переписувалися. Я не розповідала йому про маму — не могла так швидко відкриватися. Але він вмів підтримати навіть кількома словами.

"Іноді найважче не здати сесію, а просто встати з ліжка," — написав він.

"Так, сьогодні саме такий день," — відповіла я.

Здавалося, що він відчуває мій настрій, навіть не знаючи причин. І в цьому було щось дивно спокійне.

Перед сном я довго думала: хто він? Чому його слова здаються мені знайомими? Чому так легко з ним говорити, хоча ми навіть не бачилися?

У гуртожитку шум стихав, у вікні мерехтіли вогні міста, а я ловила себе на тому, що чекаю завтрашнього дня. Не лише для того, щоб піти на пари, а щоб знову почути коротке повідомлення: "Привіт. Як ти?"

Дуже буду рада вашим коментарями та лайкам на цю історію 🥰