Розділ 1

Канікули закінчилися так швидко, що я й не встигла звикнути до дому. Здавалося, ще вчора я прокидалася під запах маминої кави й гомін знайомих голосів у нашій маленькій кухні, а сьогодні — знову дорога. Дорога в місто, у гуртожиток, у своє нове життя.

Я поверталася неохоче. У валізі — кілька речей, у голові — купа невисловлених думок. Гуртожиток зустрів мене звично: старі стіни, стертий лінолеум у коридорах, голоси сусідів по кімнатах, сміх, хтось десь увімкнув музику. Тут усе жило, шуміло, кипіло, а я почувалася дивно відстороненою.Моя кімната на третьому поверсі була майже порожня: сусідка ще не повернулася. Я відчинила вікно, впустивши свіже вечірнє повітря, і просто сіла на ліжко. Ніби знову починається відлік: новий семестр, нові обличчя, нові проблеми.

Завтра — пари. Перша пара о восьмій, а я навіть не встигла переглянути конспекти з минулого семестру.Але найгірше навіть не це. Мене не полишало дивне відчуття: ніби я повернулася не зовсім у своє місце.

Наступний ранок почався метушливо. Гуртожиток ожив: двері грюкали, хтось біг у душ, хтось сушив волосся феном, у коридорі пахло кавою й дешевими булочками з автомату. Я поспіхом заплітала волосся, відчуваючи, як у животі стискається знайомий клубок тривоги.Університетський корпус зустрів холодними сходами й напівсонними студентами. Я зайшла в аудиторію, сіла десь ближче до вікна. Навколо — знайомі обличчя. Хтось голосно сміявся, хтось ділився враженнями від канікул, а я просто мовчала.Викладач щось пояснював на дошці, а я намагалася втримати увагу. Телефон у кишені завібрував. Спершу я ігнорувала, але коли він задзвонив вдруге, я вийшла в коридор.

— Алло? — несміливо відповіла.

— Надія, — це був голос тітки. — Не лякайся, але твоя мама в лікарні.

У мене перехопило подих. Серце закалатало так сильно, що в скронях задзвеніло.

— Що? Як… чому? — слова виривалися уривками.

— У неї сильна слабкість, лікарі підозрюють ускладнення.Ми зараз з нею. Все під контролем, але треба спостереження.

Я застигла з телефоном у руці, ніби світ зупинився. У коридорі було шумно, сміх студентів долинав з аудиторії, а в мені все стихло.Повернувшись у клас, я відчула, як ноги стали ватяними. Хтось запитав, чи все добре. Я кивнула, навіть не дивлячись. На останніх рядах сидів мій одногрупник, і мені здалося, що його погляд ковзнув на мене. Але я не наважилася зустрітися очима.

Вечір у гуртожитку був важким. Я сиділа на ліжку, обійнявши коліна. Усі десь бігали, хтось сміявся за стіною, хтось кликав на кухню чай пити. А я не могла зрушити з місця.Мама… Я уявляла її в лікарні, бліду, втомлену. І найстрашніше було те, що я тут, далеко, і нічим не можу допомогти.Я взяла телефон і відкрила список контактів. Кому подзвонити? Подругам? Вони не зрозуміють. Сусідці? Вона навіть не знає моєї мами. Одногрупникам? Та ми навіть не спілкуємось.Самотність накрила так, що стало важко дихати. І тоді я згадала. Колись хтось із знайомих згадував про сайт для пошуку друзів. Мовляв, там можна просто знайти людину, яка вислухає.

Я відкрила браузер. Довго вагалася, набираючи назву. Нарешті знайшла. Простий інтерфейс, кілька форм для заповнення. І думка: "Це дурість. Навіщо мені?" Але пальці самі натискали кнопки.Реєстрація, коротка анкета. Я не писала майже нічого особистого — тільки ім’я, хобі, вік. Натиснула "готово".

Екран засвітився новою вкладкою: "Вітаємо! Тепер ви можете знайти друзів".

Я закрила очі й видихнула. Було якось дивно — наче я переступила межу. І вже хотіла вимкнути телефон, коли з’явилося повідомлення.

"Привіт. Ти щойно зареєструвалася? Я теж тут новенький."

Я завмерла, вдивляючись у текст. Серце чомусь вдарило сильніше. Вперше за день я відчула щось інше, крім страху. Ледь помітну надію...