Глава 12. Мій перший бал

Ми їхали на бал у білій парадній кареті з графським гербом на дверцятах, з блідо-ліловими оксамитовими сидіннями та такими ж шторками, прикрашеними золотистими китичками. Формою вона нагадувала бутон тюльпана, а витончені прозорі ліхтарики блищали на сонці як крапельки роси.

У розкішній ніжно-рожевій сукні і таких же шовкових туфельках, з вплетеними в коси квітами, я почувала себе Попелюшкою. Є в цьому дійстві щось чарівне і шалено хвилююче!

Бракувало тільки феї-хресної. Але, як виявилось, і така є. Щоправда, кажуть, вона скоріше відьма...

Філіп поринув у свої думки. Корделія продовжувала дутися на мене, демонстративно не розмовляла, і дивилася у вікно, розсіяно розглядаючи квітучі лавандові поля та смарагдові стрічки виноградників, що бігли до залитого передзахідним сонцем горизонту.

Тітка була моєю єдиною співрозмовницею. Як завжди енергійна та бездоганна, вона почала розповідати кому планує представити мене на балу, які це важливі люди і чим вони цікаві. Роботи сьогодні передбачалося багато, хоча в основному я буду посміхатися, кивати та присідати в реверансах. Втім, як завжди. Я навіть звикла і, схоже, втягнулася.

- Особливо я хотіла б, щоб ти поспілкувалася з Луїзою, герцогинею де Бонморансі, - тітка зробила наголос на імені цієї жінки.

- Чому?

- Герцогиня - найбагатша та найвпливовіша жінка Мірадейї, з такими людьми корисно спілкуватись. Враховуючи, що ти дочка її близької подруги і хрещениця, то можеш розраховувати на протекцію Луїзи.

Вона нахилилася до мене і тихо, з натяком, сказала:

- Як кажуть у кулуарах: "Король керує королівством, а Луїза крутить королем".

- Так вона його фаворитка? – я подалась вперед до неї. 

Пліткувати так пліткувати!

- Так, офіційна, і вже дванадцять років.

- Так довго? – здивувалась я.

Амалія кивнула і прошепотіла мені на вухо:

- Деякі вважають її відьмою, що приворожила короля. Але розумні люди не повинні вірити пліткам, чи не так? – і вона хитро підморгнула.

Ми в’їхали на довгу під’їзну алею вздовж зелених газонів та трояндових кущів, що дурманили своїм ароматом.

Королівський палац перевершив мої очікування, він викликав захват: величезний, святково прикрашений, яскравий та блискучий. Ми приїхали коли сонце уже сіло, і він сяяв вогнями як новорічна ялинка.

До головного входу бігла червона доріжка. А навпроти дзюрчав високий фонтан у вигляді грізного морського бога з тризубом. У царство музики і світла вели широкі мармурові сходи з ажурними гратами поручнів, прикрашені білими статуями граціозних німф на постаментах.

Перила сходів всередині палацу, що вели до бальної зали, обвивали запашні живі квіти, а в повітрі пурхали ілюзії строкатих метеликів, створюючи відчуття прогулянки в літньому саду.

Сама бальна зала виявились величезною, з високою стелею, розмальованою сценами з життя небожителів та німф (судячи з усього ті тілький те й робили що лежали, пили і їли), вся залита світлом магічних ліхтарів, з золотистою ліпниною на стінах і натертим до зеркального блиску паркетом, і при цьому уже битком набита гостями як святкова зимова ярмарка.

Гості теж були схожі на тропічні квіти та метелики – такі ж яскраві, барвисті та безтурботно-райдужні і так само хаотично сновигали туди-сюди, сбиваючись в кольорові компанії, а потім так само розсмоктувались щоб знову десь згурьбитись.

У бальному залі Корделію одразу ж оточила зграйка з трьох кавалерів і почали обдаровувати компліментами та жартами. Кузина прихильно посміхалася і насолоджувалась їхньою увагою. На мене ж вони кидали заінтриговані, але дещо спантеличені погляди. Про мене мало хто з них чув, оскільки я давно заручена, але все нове викликає цікавість. Емоції юнаків були живими, рухливими і безпосередніми, але зовсім не безневинними і читалися як розкрита книга.

Ось, для прикладу, білявий, високий і худий як дріт юнак з тонким лицем, що аж гнувся, здавалося не в силі втримати своє довге тіло в вертикальному положені, в його очах так і читалося: «Може підбігти швиденько до матінки і дізнатися, що за дівчина?», зацікавлений погляд на мене, потім запитливий на матусю і знову на мене.

Чи оцей, чорнявий і носатий, з намащеним чимось блискучим волоссям і щиголеватим виглядом: «А раптом – безприданниця?!» - дивиться на мене і в юнацьких очах завмирає непідробний жах: «Станцюєш один танець, потім притисне десь у кутку і доведи, що нічого не було...», і відразу цей погляд змінюється на самовпевнену шалену усмішку і збуджений блиск очей: «Хоча з такою я б і не проти...». 

А далі я не намагалася читати по їхніх обличчях, так мені стало ніяково і смішно.

І я з гордим виглядом відвернулася. Могли б і запросити на танець, нічого би вам не сталося, а так ви втратили свій шанс, хлоп’ята!

Після зради Крістіана мені зовсім перестали подобатися ровесники, а такі жовторотики і поготів. Ось прийде зараз Райан, весь такий зрілий і владний, як закружляє мене по залі, знатимете, як клацати дзьобиками! Навіть прикро стало, що я така непопулярна. А танцювати хотілося! Поки бальна книжка Корделії розписувалася за лічені хвилини, моя залишалася незайманою як перший сніг.