Глава 6. Наречений

За вечерею Крістіан знову сів поруч, пояснюючи це тим, що мені потрібно допомагати, і жартував, що гратиме роль магічного підсилювача голосу, адже я могла говорити тільки пошепки. Він був милий і люб’язний. Розмови за столом велися про аристократів, звичайні плітки та новини, і я намагалась запам'ятати нові імена та пов'язати їх з тими відомостями, що дізнавалася.

І все намагалася зрозуміти - ким Крістіан приходиться сім'ї графа? Адже він не лише наречений Евелін. Чому постійно крутитися біля Філіпа? І тільки коли наприкінці вечері дядько сказав, що їм ще треба закінчити справи, зрозуміла, що Крістіан чи то помічник, чи то секретар Верховного мага.

Крістіан був душею нашої маленької компанії. У хлопця безперечно талант: він чудовий оповідач і має приємне почуття гумору. Щоправда, іноді його історії звучали так неймовірно, що я замислювалася чого у них більше – правди, чи вигадки і прикрас для яскравішого враження. Але все рівно слухати Крістіана було одне задоволення. Він вмів створити приємний розслаблюючий настрій, щиро захоплювався кожним співрозмовником, уважно слухав, висловлюючи привітність та прихильність, умудрявся приділити увагу кожній дамі, і при цьому дарував усім свою милу підбадьорливу посмішку. Крістіан був впевненим у собі, у своїй привабливості, але при цьму не самовпевнений, його манери були галантними і це викликало до нього симпатію. Навіть постійно зібрана та активна Амалія розслаблялася в його компанії і починала безтурботно посміхатися та сміятися з жартів.

Коли чоловіки покинули їдальню, вірніше коли Крістіан нас залишив, одразу стало якось нудно, ми не знайшли спільних тем для розмови, і леді розійшлися по своїх покоях.

Я ж вирушила прогулятись по парку. Другий день у графському замку, але досі тут не була. У повітрі відчувалася передгрозова свіжість і прохолода, але це мене не зупинило. Як тільки я вийшла за поріг, одразу почула знайомий з дитинства гуркіт. Та невже?.. І не помітила, як прискорила крок і майже бігла по доріжках через увесь парк, доки не досягла краю скелі. За нею шуміло море. Спершись на огорожу висотою до моєї талії, я подивилася вниз і побачила, що виходу до води немає, скрізь куди сягав погляд був обрив. Море було прекрасним і недоступним, як справжня кокетка – дивитися можна, а торкнутися - ні. Але це не так і важливо - на море хочеться дивитися вічно. Воно ідеальне яким би не було - спокійним чи бурхливим, ранковим чи вечірнім, теплим чи холодним…

Це завжди було моєю мрією – жити біля моря.

Важко сказати, чи довго я зачаровано милувалася цим дивом, коли відчула, як на плечі ліг теплий камзол. Я здригнулася від несподіванки і рвучко обернулася. Поруч стояв Крістіан в одній легкій сорочці. А вітер, що піднявся, розтріпав його волосся і продував тонку тканину. Його вчинок виглядав так зворушливо…

- Дякую – прошепотіла я.

Він не почув мої слова як і я не вловила його кроків, бо гуркіт моря глушив усі тихі звуки. Але зрозумів і кивнув, приймаючи мою вдячність.

- Ти тут, мабуть, зовсім замерзла... Давай я проведу тебе до замку? - дбайливо запитав Крістіан і, у спробі зігріти, торкнувся моїх плечей долонями, провів ними вверх, потім униз…

Я злегка ошаліла від інтимності цих дотиків і взагалі зустрічі наодинці, та кивнула, а мій кавалер жестом запропонував ухопитися за свою руку. 

Ми пішли у напрямку замку, а вітер, між тим, став все сильнішим, закидав волосся на обличчя і настирливо намагався зірвати з моїх плечей завеликий камзол, тому я вчепилась в нього пальцями.

Біля сходів у замок Крістіан зупинився:

- Я з нетерпінням чекатиму зустрічі завтра, - тихо сказав він, і нахилившись, поцілував мене у щоку.

Я зніяковіла і напружилась, не знаючи як маю реагувати на такий прояв ніжності. З однієї сторони – він ніби мій наречений і мабудь має право очікувати на поцілунки, а з іншої – я його вдруге в житті бачу.

У відповідь на мій здивований та розгублений погляд, Крістіан запитав:

- Але ж мені можна, чи не так?

Може, й можна, звідки мені знати? Я ще не розібралася у місцевих правилах пристойності та порядках. Але цей велетенський місяць з неба не гепнувся, і ніби нічого страшного та особливого не сталось.

Щоб виграти час і відвернути увагу, поки думаю що відповісти, я повільно зтягла з плечей камзол, дивлячись Крістіану у вічі, та простягла річ йому. Він підхопив камзол і затримав свої руки на моїх долонях, лагідно погладивши їх великими пальцями, і ввігнавши мене у ще більшу незручність. Я відчула що мої щоки пломеніють. І цієї миті на моє злегка запрокинуте обличчя хльостко упала важка крапля дощу, прямо на чоло, розлетівшись дрібними бризками. Неочікуваність та підступність погоди змусила Крістіана відпустити мене та спішно попрощатись.

Я провела його задумливим поглядом до воріт, не зважаючи на холодні краплі, що вже падали то на щоку то на плече, а коли він зник з поля зору, ринув дощ як із відра, і за кілька секунд промочив мене до нитки. Не розібравшись зі своїми емоціями і думками, я помчала сходами до вхідних дверей замку.

Наступного дня одразу після сніданку мої нові родички поїхали наносити візити якимсь знайомим, а я на правах хворої залишилася вдома. І одразу гайнула до бібліотеки. Не дивлячись на те, що кількість книг у замку вражала уяву, наполегливості та наснаги мені було не займати.