Глава 3. У монастирі

До самісінького ранку я не заплющила очей.

Зрозуміло, що лити сльози не вихід, тому я сповнилася рішучості виплутатися з цієї колотнечі. У голові без кінця прокручувалися події вчорашнього дня.

Так, зібралася! Що я знаю?

Мене тут приймають за дівчину на ім’я Евелін і вона живе в монастирі. Але не думаю що вона черниця. Ця кімната, незважаючи на простоту, зовсім не схожа на келію. І наші з Меліндою голови не покриті та не острижені. Монашок, здається, стрижуть? І сукня подруги хоч і скромна, але схожа швидше на учнівську, а не чернечу.

З Меліндою все зрозуміло - це подруга Евелін і що важливо - відмінне і балакуче джерело інформації, так потрібне мені зараз.

Зрілий чоловік, схожий на лева, – дядько, крім того граф та головний королівський маг. Те що він маг, у моєму становищі, дуже добре. Без магії тут точно не обійшлося, як би дико це не звучало.

Але що він робить у монастирі? Приїхав відвідати племінницю? 

Далі: Евелін мало не вбили загадкові злочинці з невідомими мотивами, але з таємничої причини в її тілі опинилася уже я. Вірніше моя свідомість. Мені пошкодили горло, говорити я поки що не можу, але це навіть на руку. Не спалюсь раніше чим зможу зі всім цим розібратись.

Крім того, не зрозуміло, як вибратися звідси, кому варто довіряти, а кому – ні.

Детективи, змови, інтриги та розслідування я звичайно люблю, але одна справа читати про це в книжках, а інша - самій вляпатись в таку історію.

Погано, що я нічого не знаю. Раптом приймуть за відьму, що підло захопила тіло дівчини, і спалять на багатті? Запитай у мене хоч щось про життя Евелін – я одразу посиплюсь.

Розклад такий собі.

Худо-бідно розібралась. Але що робити?

Думаю, найкраще рішення - уважно слухати і запам'ятовувати, а далі буду бачити по ситуації. Важливо розібратися куди я потрапила і як поводитися щоб прийняли за свою.

Ціль - повернуться додому. Але як? Розберусь по ходу.

Мета дала хоч непевне, але відчуття ґрунту під ногами, і я трохи заспокоїлася.

За вікном світало і добре було б привести себе до ладу. Біля шафи знаходились непримітні двері, швидше за все у ванну кімнату. Я заглянула в середину і переконалася що маю рацію. Кімнатка крихітна, але все що потрібно там було: латунний умивальник, така сама ванна та унітаз. Чудово. Щоправда, виявилося що вода тільки холодна. Схоже, про підігрів тут не чули. Чи це така монастирська аскеза? Але робити нічого, освіжитися хотілося нестерпно. Тому я залізла у ванну та включила воду.

Ох ти ж… Зате бадьорить. Ще й як бадьорить!

Помітила флакон із рожевого скла з рідиною, схожою на щось середнє між милом та шампунем і скористалася нею. Пахло гарно, квіточками.

У шафці над умивальником стояв білий порошок, я припустила що це зубний і начебто не помилилась.

Яка ж це насолода - помитися після доби лежання у ліжку! Особливо холодною водою. Діє сильніше ніж чашка міцної кави.

Я повернулася до кімнати, зазирнула у шафу і знайшла там три однаково-сірі учнівських сукні, такі точнісінько як та що була на Мелінді. Я одяглася, взула чорні невиразні туфлі і, наслідуючи подругу, заплела косу, перев'язавши її знову ж таки сірою стрічкою.

Коли в двері тихо постукали, я вже була зібрана. Це була Мелінда:

- Не спиш? - вона обережно заглянула у кімнату і переконавшись що я вже прокинулась, увійшла, зачинивши за собою двері, - Настоятелька просила розбудити тебе та провести на сніданок. Звісно, якщо ти уже краще почуваєшся...

Я кивнула.

- Як я рада! Всім просто не терпиться тебе побачити!

Ми вийшли з дому і яскраве світло вдарило у вічі. Це ж треба всього за добу відвикнути від сонця... Але тут я помітила, що й саме світило було незвичайним, рази в два більше за наше і мало ледь помітний рожевий відтінок, який передавало своєму сяйву. Навіть відблиски на поверхні озера, що знаходилось поруч, мали цей слабо-рожевий відсвіт.

Я вдихнула пахощі квітучого вишневого саду, такі солодкі і легкі, що хотілося вдихати і вдихати це ароматне повітря... Я навіть очі заплющила щоб відчувати гостріше. Здавалося, запах повністю заповнив легені, а потім м'яко прокотився далі, наповнюючи мене всю, кожну клітинку тіла.

А дещо далі цвіли білим перламутровим цвітом яблуневі дерева… Пізня весна буяла барвами, квітами, ароматами та заливистими співами птахів. Райське місце…

Мелінда спантеличено спостерігала мої зітхання, блаженну посмішку і приголомшений вигляд.

- Ти така чудна сьогодні... – помітила вона.

Довелося повертатися з небес на землю до нової подруги, хоча моя душа продовжувала парити поруч, насолоджуючись цим весняним дивом. А Мелінда тим часом потягла моє тлінне тіло далі територією монастиря.

Ми пройшли повз високий білокам'яний храм з різнокольоровими вітражами. Він стояв посеред невеликого пагорба і від нього, як промені, розходилися доріжки та клумби. А трохи далі знаходились низькі одноповерхові споруди та сади.

Мелінда привела мене в монастирську трапезну, в якій знаходилися зо три десятки дівчат, теж скромно одягнених і акуратно причесаних.