10 Глава Єва

Час промайнув швидко. Кожен день був насичений цікавими подіями та незабутніми враженнями. Мені дуже сподобалась родина Адама, особливо Оля. За той час, що я провела в Золочеві, ми дуже здружилися. Я сумуватиму за її дотепними жартами та позитивним мисленням.

Окрім Золочева ми з Адамом відвідали ще село Гаваречину, де виробляють посуд з чорної глини, а ще побували в Підгірцях та Олеську. Там також є старовинні замки. Навіть не думала, що мені може сподобатись подібна екскурсія. Виявляється, це дуже цікаво та пізнавально.

Звісно, що ми не могли не завітати до Львова – міста, що захоплює з першого погляду. Тут кожен знайде щось своє, адже галицький колорит поєднаний з національними цінностями та європейською культурою і смачно приправлений львівськими смаколиками та ароматом кави. Я просто закохалася в це місто, чесно кажучи, я б хотіла залишитися в ньому назавжди. Проте, все має свій початок і свій кінець. На жаль…

Наші неймовірні пригоди завершуються, завтра зранку ми вирушаємо до Києва. Родичі Адама запросили нас на прощальну вечерю. Сиджу за столом серед вже таких рідних для мене людей і мене переповнюють емоції. Щойно я усвідомила, що зробила величезну помилку, коли погодилась на цю поїздку. На скільки ж я була сліпа та безпечна! Навіщо я вплуталась в цю гру? Адже саме так і є, все, що зараз відбувається, просто фарс. Я дозволила собі повірити, що можу жити звичним життям: мати хлопця, родину, власну сім’ю. Наївна! Я завжди дотримувалась встановлених правил і ніколи не поєднувала роботу та особисті емоції. Клієнт завжди залишався клієнтом і не більше. А що тепер? Невже я дала слабину? Дозволила собі оступитися з наміченого шляху. Навіщо? Адам скоро поїде в свою Польщу і навіть не згадає мене, а я… Господи, невже я закохалася в нього?

Стало нестерпно боляче. Мені хотілося закричати, проте ніхто б не зрозумів такого пориву моїх емоцій. За святковим столом велися приємні розмови, а я душилася від непроханих сліз.

Більше не могла витримати цього напруження, тому вирішила вийти на вулицю. Вдихнула на повні груди повітря. Літній вечір дарував приємну прохолоду. Сіла на гойдалку, що стояла на подвір’ї та спробувала заспокоїтись. Щось я геть розклеїлась, треба брати себе в руки поки ситуація не стала геть критичною. Добре, що завтра ми їдемо, а то ще декілька днів лише б погіршили мій стан речей. Потрібно чим швидше покінчити з Адамом, щоб не ув’язнути в цих почуттях ще глибше.

- Що трапилось? – стурбовано запитав Адам. Я навіть не помітила, коли він прийшов.

- Все гаразд…, - розгублено промовила я.   

- Ти якась засмучена, що сталося?

- Нічого, просто погано себе почуваю, - відказала я. – Мабуть, я краще піду в готель.

- Як це?.. Тобто, гаразд, я піду з тобою…

- Ні, не потрібно, - заперечила я. – Ти краще буть ще з ріднею, а то не відомо, коли ти ще матимеш змогу побачитися з ними.

- Але ж…

- Ніяких але, - перебила я Адама.

Я попрощалася з усіма і пішла. На душі було геть паршиво і в готель йти зовсім не хотілося. Ліхтарі освітлювали вулиці і я вирішила пройтися нічним містом. Насолоджувалась тишею затишних вулиць і таким чином заспокоювала розхитані нерви. Хотілося ні про що не думати, а просто зникнути серед натовпу, розвіяти думки та хвилювання. Я хотіла все забути і жити, як жила до цієї рокової зустрічі з Адамом. Мій всесвіт сколихнувся і дав тріщину. Довгий час мені потрібно було відточувати свої вміння та знання, щоб досягти того, чого я прагнула. Я знала, що лише коли стану незалежною та вільною зможу відчути свою цінність та цілісність. Лише завдяки наполегливій праці я стала такою. І ось тепер сама зруйнувала все, що стільки часу створювала.

Я не знала, що робити, тому просто дала волю сльозам. Навіть на похороні батьків я так не плакала, як зараз. Можливо моя чаша терпіння просто переповнилась і вилилась тими гіркими сльозами. Я жаліла себе, хоча нічого по суті страшного не сталося, але мені стало так себе шкода.

Зателефонував Адам, проте я не відповіла. Я злилася на нього. Розумію, що він ні в чому не винний, бо це лише моя провина. Він якраз діє згідно умов нашої угоди: поводить себе зі мною чемно та ввічливо, як з дорогою іграшкою. Адам не будує ніяких спільних планів на майбутнє та не відчуває до мене нічого окрім сексуального потягу.   

Адам мабуть все таки розхвилювався, бо вже телефонує п’ятий раз, проте я зараз не готова з ним говорити. Знову пролунала музика, сповіщаючи про вхідний дзвінок. Глянула на дисплей, нажаль на цей дзвінок я мушу відповісти. Вдихнула і повільно видихнула.

- Так, слухаю?

- Ти де? – нервово запитує Ельвіра. – Тебе Адам усюди шукає! Це що за хованки ти влаштувала?!

- Я вирішила прогулятися містом…, - намагаюся говорити безтурботно.

- Що вже трапилося, Єво? – м’якше запитала начальниця. Краще б вона сварила мене, так мені легше тримати себе в купі.

- Все гаразд, - стиха промовила. – Я просто хотіла побути на одинці…

- Так, говори, що трапилось! Адам поводив себе якось некоректно?

- Ні! – відразу заперечила я. – Справа в мені… Я просто…

- Закохалася, - констатувала Ельвіра.

- Ні, тобто так… Ох Ельвіро, я не знаю, - чесно призналася я. – Проте це нічого не змінює. Адам скоро поїде і ми більше ніколи не зустрінемось. Я і надалі сумлінно виконуватиму свою роботу. Обіцяю.