Розділ 2

- Такою ти мені подобаєшся більше, доню, - сплеснула в долоні мама, коли застала мене за прибиранням в навушниках, пританцьовуючи.

Я вже третій день живу у батьків і від Єгора ані дзвінка, ані повідомлення. Я намагаюся переконати себе, що це на краще. Варто було поставити ту крапку. Але всеодно чекала, що він хоча б спробує мене повернути, що сумуватиме і відчуватиме пустоту без мене. Як я без нього. 

- А знаєш, мамо, я хочу зробити те, на що не наважувалась, перебуваючи у стосунках, - озвучила я ідею, щойно відвідавши мою голову, - провести час, не відчуваючи почуття провини, що не піклуюся в цей час про дім і нашу «сім’ю». Тільки для себе. Піду погуляю в парк, сходжу на якийсь концерт невідомої групи, можливо навіть в якийсь музей. Сьогодні ж вихідний, і на роботу тільки післязавтра Я поживу у вас якийсь місяць? – з надією в голосі запитала, наперед знаючи мамину відповідь.

- Звичайно, доню, - мама обійняла мене, - Нам з татом тільки за щастя. І бачити тебе усміхнену. І пити чай перед сном, дізнаючись як у кого пройшов день.

Закінчивши прибирання, вирішила і сама причепуритися. Настрій потрібно створювати собі самій, а не чекати на таку милість від інших. Одягнула свою улюблену літню сукню, кеди, взяла маленький рюкзачок і пішла до парку. Що робитиму далі – потім розберуся, але неодмінно подарую собі цей день для себе. Дозволю собі сьогодні бути легковажною, як назвав мене Єгор. Що ж, життя показало, що мої побудовані далекоглядні плани лише забрали в мене час, який би я могла прожити в своє задоволення.

Одягнула бездротові навушники, увімкнула радіо і, поринувши в свої думки, прогулювалася парком. Неочікувано, але якраз під мій настрій увімкнулася пісня «Легковажна». Ще один плюсик до настрою, бо пісня мені справді подобається. Отак дивно усміхаючись і злегка пританцьовуючи, я помітила уважний погляд хлопця, що крадькома спостерігав за мною. Не довго думаючи, підійшла, дістала один з навушників з вуха і мовчки протягнула йому. Він так само мовчки вставив його собі у вухо і тепер ми знаходились з ним на одній хвилі. Принаймні на одній радіохвилі. Погляд в очі, слухаючи одну й ту саму пісню, і ми вже танцюємо посеред парку, не помічаючи нікого навкруги. А що, це ж легковажний вчинок, танцювати посеред парку з незнайомцем… Хоча і його обличчя мені здалося трохи знайомим, але так і не згадавши де могла його бачити, відмахнулась від даремного колупання в пам’яті і просто насолоджувалась танцем. Рухався він доволі добре, вміло вів у танці і не зводив погляду з мого обличчя. 

Шкода, але пісня швидко закінчилася і я жестом попросила свого навушника назад. Він слухняно дістав його з вуха.

- Дякую, Олю. Буле несподівано, але дуже приємно, - з цими словами він повернув мені навушника і, взявши за руку, повів повз заповнені паркові лавки до кіоска з морозивом. Я оторопіла.

- Ми знайомі? – запитала я, здивована тому, що він назвав мене на ім’я. – Нагадаєш?

- Олег, ми в одній школі вчилися, - здавалось, що він не образився, що я його не пам’ятаю. – Воно й не дивно, що ти мене не пам’ятаєш, коли ти закінчила школу, я тільки до дев’ятого класу перейшов. Але ти мені завжди подобалася, найкрасивіша і найвеселіша дівчина в школі.

- Дякую, - всміхнулася йому, приємно чути компліменти на свою адресу, у будь-якому віці.

Так ми й гуляли до вечора разом, він пригостив мене морозивом і провів додому.

- Ого, ти ще й знаєш де я живу, - не переставала я дивуватись його обізнаності в моєму житті.

- Так, я просто живу поруч, - махнув рукою в напрямку свого під’їзду, - Було дуже приємно провести з тобою час. Може завтра повторимо?

Я загадково всміхнулася, погоджуючись. Дозволю собі побути трохи легковажною. Гадаю, нічого страшного, що Олег на три роки молодший за мене. Мабуть тому і не звертала ніколи уваги на нього. Легкий поцілунок у щоку на прощання і піднесений настрій аж до самого сну мені гарантовано. А ще прощальний погляд, який обіцяв завтра знову розбудити моїх метеликів, які лоскотали мій живіт зсередини сьогодні цілий день.

Так ми зустрічалися два тижні. Гуляли вечорами просто вуличками, в парку, по набережній, наче підлітки. Багато говорили, висловлювали свої думки, ділилися враженнями. Потім він проводжав мене додому і солодко цілував на прощання. Мої метелики не лягали спати. Здається, я почала закохуватися в нього. Щоночі намагалася розібратись у своїх відчуттях, відганяла примарне почуття провини перед Єгором, який все-таки дав про себе сьогодні знати. Написав повідомлення: «Я тебе пробачив, можеш повертатися». 

Очманіти, він мене пробачив. Ще б знати за що…