Наші дні

   Застійний Єгор Олексійович сидів в приймальні приватного детектива, час від часу позираючи на годинник і подумуючи піти. Не те щоб він чекав надто довго: насправді не минуло й п’яти хвилин з його приходу, просто більшості людей вистачало одного дзвінка від нього, щоб відкласти всі свої справи і поспішити прислужитися одному з найзаможніших жителів області. Поки що лише області. Але рекомендований йому Романенко, схоже, був не з таких.

   «І ким цей нишпорка себе уявив?» – роздратовано подумав бізнесмен, дослухаючись до розмови на високих тонах, що долинала з кабінету детектива. Він не міг розібрати слів, але чітко виділив три голоси: один жіночий і два чоловічих, і лише бажання поглянути на істеричну даму утримувало його на місці. Аж ось двері відчинилися і вийшли двоє: жіночка, що доволі непогано зберіглася як на тридцять з гаком (у свої сорок дев’ять Єгор Олексійович вважав, що для ліжка не годяться пані старші тридцяти) і її довгов’язий чоловік. Судячи з одягу, середній клас, можливо, бюджетники. Жінка продовжувала репетувати і ніяк не могла спинитися:

   – Десять! Десять баб! Ну, й кобель! І головне в тебе ж навіть не стоїть, нащо вони тобі здалися? Нема куди гроші витрачати? То краще про сина подумай! Дивися на мене, коли я з тобою розмовляю! – вона раптом кинулася на нього, намагаючись видряпати очі. Скрикнувши від болю, чоловік відштовхнув її прямо на Застійного:

   – Стерво! Бачити тебе не хочу. – розлючено кинув він, швидко йдучи коридорам. Жінка винувато поглянула на бізнесмена, на колінах якого опинилася:

   – Вибачте. – пробурмотіла вона, підхоплюючись – Гей, ти куди, покидьок? Ми ще не договорили.

  «Ну, й сімейка! – провівши її ошелешеним поглядом, подумав Єгор Олексійович – Ще гірша від моєї»

   – Наступний, заходьте. – повідомив йому гулкий бас. «Наче громадська приймальня – пронеслося в голові бізнесмена – Тільки пенсіонерів не вистачає»

   Зайшовши, він мимоволі відсахнувся: голос належав пузатому здоровилі з вислими козацькими вусами, порівняно з яким теж огрядний та дебелий Застійний здавався струнким та невисоким.

   – Сідайте. – запропонував інший голос – Чай, каву, мінералку?

   – Каву. – відповів Єгор Олексійович, з насолодою плюхнувшись у зручне шкіряне крісло для клієнтів – З коньяком.

   – Тарасе, принеси нам дві чашечки. – розпорядився детектив і пузань тут же покинув кабінет – Я завжди п’ю те, що й відвідувачі. Це допомагає налагодити зв’язок. То чому ви звернулися саме до мене?

 Леонід Петрович Романенко, приватний детектив без юридичної освіти, був привабливим блакитнооким брюнетом років під сорок. Високий, спортивний, чисто виголений – бізнесмен з заздрістю подумав, що йому не потрібно бути одним з найбагатших в області, щоб затягнути молоду кралю в ліжко. Світло-синій діловий костюм теж сидів на ньому значно краще, ніж дизайнерське вбрання на Єгорі Олексійовичу, хоча й коштував на кілька нулів менше. А ще було в ньому щось неправильне, щось, що ніяк не давало спокою клієнту, та що саме, він так і не зміг збагнути.

   – Даруйте, вас цікавить саме це? – здивувався бізнесмен – Може, варто було спитати навіщо я прийшов?

   – Це зачекає. – відмахнувся Леонід – Ви заможна людина, а я один з небагатьох приватних детективів, хто не працював у органах і навіть не вчився на юриста. Ви легко могли дозволити собі більш кваліфікованого спеціаліста.

   – Мені потрібен свіжий погляд. – пояснив Єгор Олексійович – Вас порекомендували, назвавши найкращим та унікальним.

   – Це перебільшення, але воно мені лестить. – усміхнувся детектив – Тепер ми можемо перейти до справи. Дякую, Тарасе.

   Здоровань повернувся, незграбно поставивши перед ними чашки і кивнувши начальнику.

   – Цікава у вас секретарка. – прокоментував бізнесмен, коли Тарас вийшов. Леонід таємниче всміхнувся:

   – Ви самі щойно назвали мене унікальним. – він відкрив ноутбук – Не проти, якщо я нотуватиму? Тепер розповідайте.

   – Місяць тому, мою дружину Лілю вбили. – почав Єгор Олексійович, втупившись в порожнечу – Це сталося за містом, на моїй дачі. Нас там було четверо: я, Ліля, мій син Дмитро, дев’ятнадцяти років, та Довгаль Сергій Валерійович, фітнес-тренер та…– він зам’явся – коханець Лілі. Дмитра не було вдома весь вечір, хтозна, де він вештався. Між нами зав’язалася сварка і Ліля з Довгалем пішли. Це було о дев’ятій, я чітко пам’ятаю. Я пив, трощив меблі, одним словом, тамував лють. О десятій мені прийшло повідомлення від Лілі: «Чекаю біля мосту». Я зберіг його, зараз покажу.

   – Не варто. – зупинив його детектив – Продовжуйте, не зупиняйтеся.

   – Вийшовши на міст, я побачив Лілю. – вийнявши хустку і витерши спітніле чоло, повідав бізнесмен. – У воді. Я не пам’ятаю подробиць, у мене був шок, до того ж, я злегка перебрав. Я стрибнув у річку і витягнув її на берег, та вона була вже мертва. Мені лишалося тільки викликати поліцію.