Легка пробіжка

Аліса не хотіла визнавати те, що вони заблукали. Здавалося, дорога веде їх в глухий кут. З того моменту, як Єва – давня подруга Аліси телефонувала їй на мобільний та запрошувала в гості на вихідні, минуло майже два тижні. Аліса – дівчина двадцяти трьох років нещодавно закінчила університет та збиралася присвятити своє життя філології. Менсона – хлопця років тридцяти вона зустріла вже на останньому курсі. Вони швидко зійшлися і стали жити разом. Вона була з ним вже заручена і вони збиралися одружитися через місяць. І ось з’явилася можливість проїхатися до подруги в гості. Майже два тижні Аліса не хотіла їхати; вона погодилася на цю довгу поїздку, швидше, з жіночої цікавості, яка була її другою натурою.

Вони разом з Менсоном сіли в свій новенький Volkswagen Touran сірого кольору і вирушили по шосе № 95 у бік Ембервуда. Десь там серед пагорбів і хвойних лісів розташувалося невелике містечко з дивною назвою Оазис Хілл, куди Єва, за її словами, нещодавно переїхала і знайшла там нове життя.

Вони були в дорозі майже добу; позаду залишилися сотні миль, але чим більше вони наближалися до цього містечка, тим більше Аліса починала хвилюватися. Її не залишало відчуття, що Єва з неї просто посміялася. По її обличчю ковзнула маленька хвиля гніву. Аліса вже уявила, як хлюпне їй в обличчя склянку холодної води і висловить їй усе, що вона про неї думає. Втім, треба було набратися терпіння. Можливо, все вирішиться і з’ясується, що машина просто не туди звернула і Єва тут зовсім ні до чого. Машина продовжувала свій шлях, але жодних ознак міста не було і близько. Алісу долали думки про те, що якщо вони вже заблукали, то заблукали, треба набратися сміливості і визнати це, але топографічна карта на смартфоні вказує, що вони рухаються в правильному напрямку. Все йде за планом.

Вони давно звернули з основного шосе в бік вузької бічної дороги, що вела в бік темного густого лісу. Дорога була ненумерована, і виглядала трохи занедбаною, що спочатку насторожило Менсона, який вів машину. З іншого боку, дороги, які, немов змії, розповзалися ліворуч і праворуч, нічим не відрізнялися одна від одної. І Менсон, і Аліса таке спостерігали вже багато разів, тому швидко заспокоїлися. Проте дорога ставала все гіршою і гіршою. Вибоїн та каменів зустрічалося так багато, що машину струшувало щохвилини, як на гірках у парку атракціонів. Подекуди вздовж цієї жалюгідної пародії на дорогу проросла густа трава. Не дай боже, якщо їхня «крихітка» – так вони називали машину, зламається на цій чортовій дорозі.

– Ти думаєш, у навігатор закралася якась помилка? Таке траплялося раніше? – вкрадливим голосом спитала Аліса. Менсон стомлено глянув на неї, йому не хотілося виправдовуватися чи сперечатися з нею. Вони так довго їхали, і він дуже втомився. В його очах читалася глибока втома.

– Я вже нічого не думаю. Але навігатор працює, як швейцарський годинник.

Менсон ліниво переключив радіохвилю. Зазвучали нотки їхньої давно улюбленої пісні у виконанні Кріса Рі «Дорога в пекло». Він зробив звук голосніше.

– Невже Єва нас обдурила? Я їй двічі вже телефонувала. Вона не бере слухавку. Не чекала від неї такого.

– Ми вже проїхали пристойну відстань, повертати назад уже пізно. Щоправда, мене бентежить одне – чому Оазис Хілл ніяк не позначений на мапі. Загадково, чорт забирай! Що це за позначення 1149b? Ми їдемо в якісь нетрі. Якщо це місто, – говорив Менсон, – то сюди має вести рівна широка дорога, якою колеситимуть автобуси та машини. Чортовиння якесь. Але, сподіваюся, скоро ми будемо на місці.

– Я теж на це сподіваюся, любий.

Чим далі їхала машина, тим гірше ставала дорога. Спочатку на ній закінчилася звична жовта смуга, а потім і сам асфальт. Зрештою, вона перетворилася на вузьку лісову стежку, якою іноді ходять грибники, пробираючись у гущавину лісу. Менсон подивився на всі боки, природа в цих місцях вражала своєю красою і пишністю. Пахло хвойним лісом і чимось ще. Він глибоко зітхнув і проковтнув слину, милуючись околицями. Високі хвойні дерева щедро кидали на дорогу широкі тіні. Однак машину продовжувало струшувати і Менсону це не подобалося. Вони нещодавно її купили. Збирали гроші на неї цілий рік. Довелося відмовляти собі в багатьох речах, але вони це зробили. Дорого обійшлася їм ця «крихітка», зате не в кредит. Інакше б вони давно опинилися в борговій ямі. Втім, його зараз турбувало навіть не це – вони продовжували їхати вузькою дорогою, вже сутеніло, а попереду лише пагорби та дерева, які якось незграбно вишикувалися в ряд біля дороги, ніби прагнучи її поглинути. Аліса несподівано верескнула від радості. Вираз її обличчя змінився.

– Ну, нарешті! Ми під’їжджаємо до нього. Навіть не віриться.

Вона радісно показала рукою на невеликий білий білборд, що виглядав попереду з-за дерев. Менсон також звернув на нього увагу. Там танцюючими літерами було написано «Ласкаво просимо до Оазис Хілл. Тут на вас чекає тільки рай». Він подумав, що кілька слів про рай виглядають якось дивно, особливо на тлі того, що місто не може собі дозволити зробити нормальні дороги. Втім, за кілька хвилин він змусив себе взяти свої слова назад. Тепер вони їхали широкою асфальтобетонною дорогою, яка була акуратно розкреслена жовтою лінією. «Крихітка» їхала плавно й легко, а попереду – на горизонті замаячили дахи білих дерев’яних будинків та шпиль над дахом якогось місцевого  собору.

– Чорт забирай, невже ми під’їжджаємо! – зрадів Менсон. Він відчував, що в нього відлягло від серця.

Машина тепер мчала, як швидка лань. Аліса помітила, як недалеко по краю дороги бігли підтюпцем кілька людей. Це були молоді люди в спортивних костюмах, які, однак, рухалися, наче з останніх сил, задихаючись і відкашлюючись. Поки машина проїжджала повз, Аліса щось радісно крикнула їм, але вони не звернули на неї жодної уваги, наче сіра «крихітка» була машиною-невидимкою. Втім, індиферентність цих людей не збентежила Алісу. Дивно було інше. Єва досі не брала слухавку, хоча Аліса їй дзвонила і надіслала вже десяток смс-повідомлень.