Івасик-Телесик

Ранкові збори до школи завжди були важкими, а цієї зими Марія взагалі ледь могла розбудити сина на заняття.

Після зимових свят Іван категорично відмовлявся прокидатися з будильником і матері доводилось ще хвилин двадцять його вмовляти і сварити, щоб дитина таки потрапила в той день на навчання.

- От чого ти неслухняний в нас такий, - зітхала Марія. - У сусідів хлопчик сам збирається вранці, не вередує, після школи по домашніх справах допомагає, а ти нічого робити не хочеш, навіть розбудити тебе нормально не можу і на роботу через це останнім часом запізнююсь.

- Маа, ну темно ж на вулиці, мороз такий, що аж брр, - бубонів у відповідь хлопчик, замотуючись сильніше в ковдру. - Давай я вдома побуду, спати так хочеться, а ти на роботу спокійно підеш.

- Не можна так, тобі навчатись потрібно, як потім влаштуєшся у житті?, - хитала головою жінка, стягуючи з сина ковдру. - Пішли снідати, я тобі млинців смачних приготувала, з варенням.

Іван ще трохи впирався, але все ж мамині вмовляння завжди перемагали і він, з великим незадоволенням, все ж таки йшов до школи.

Мама Івасика працювала в магазині, тому після уроків хлопчик завжди заходив до неї на роботу, сподіваючись на смаколики. От і сьогодні дитина зайшла до матері на роботу.

- Ну, що там, як уроки?, - Марія стурбовано почала вглядатися в обличчя сина, який став дуже блідим за останній тиждень.

- Нормально, - відмахнувся Іван, прикриваючи долонею рота.

- Оцінки якісь маєш сьогодні?, - запитала жінка, зважуючи покупцеві замовлення. І, розрахувавши клієнта, додала, - може печива візьмеш додому? Я в обід забігала, какао зварила, якраз після каші випити зможеш зі смаколиками.

- Не має оцінок. Не хочу нічого, - хитнув головою Івась. - Я спати краще ляжу, а то ночі короткі якісь зараз, ніяк виспатись не можу.

- Гаразд, я тоді на вечір щось принесу, - кивнула Марія, проводжаючи сина, який сонно йшов до дверей, поглядом.
 

Іван прийшов додому і, швидко скинувши верхній одяг, впав на ліжко, одразу провалюючись у тривожний сон.

Перебуваючи на межі між сном та реальністю він почув голос, який його кликав.

- Івасику, синку, відчини мамі, - але хлопчик знав, що то не мама, цей голос до нього гукав не вперше і був він чужим. В словах вчувалося скреготіння старої та злої людини, з якою бачитися не хотілось.

- Потрібно мамі про цей голос розповісти... забуваю постійно, коли прокидаюсь, - сонно пробурмотів Іван, перевертаючись на інший бік.

- Івасику, синку, мама замерзла, впусти мене до хати, - знову і знов, крізь сон, до хлопчика пробивався той страшний голос, але сил підвестися, щоб поглянути хто то його гукає, в дитини не було і Іван продовжував спати.

Коли надворі зовсім стемніло і морозний вітер почав завивати під дахом, темрява заполонила всю квартиру і по кутках почало щось шкребтись та рухатись, підбираючись все ближче до дитини.

- Іване, синочку, впусти маму, - хтось м'яко прошепотів хлопцю прямо над вухом.

- Що? Хто?... Мамо, це ти?, - Івась сонно підвівся і почав крутити головою, так як в цей раз голос дійсно був схожим на мамин.

У вхідні двері щось легенько постукало і знову Івана покликали на ім'я, так тихо, що могло здатися, що то не людина говорить, а вітер завиває і, змінюючи інтонацію, промовляє до хлопця.

- Що ж це таке, невже мама дійсно ключі забула..., - Івасик поплентався до дверей.

З кухні на нього дивились жовті очі, наче щось притаїлося в темряві. Івась хитнув головою, примружившись на секунду, і наступної миті видіння зникло.

- Може я захворів, спати хочу постійно, ще й ввижається щось, - похитав головою хлопчик, вмикаючи світло в коридорі.

Лампа замиготіла і погасла, повертаючи все в обійми темряви.

- Ще цього не вистачало, - Іван увімкнув ліхтарик на мобільному, який тримав в руках, і пішов до дверей, в які знову легенько хтось стукав.

До дверного вічка дитина не дотягувалась, тому Іван ще раз вирішив перепитати хто за дверима:

- Мамо, це ти?

- Івасику, синку, впусти мене, - тихо прошепотіло щось, постукуючи у двері. Голос був вже схожим на мамин, та й не спить ж наче, а раніше все це він чув лише під час сну...

Іван потягнувся до дверного замка і, прокрутивши його, відчинив двері...
 

- Не розумію, чого він такий млявий ходить ці дні, - похитала головою Марія, завершуючи свою розповідь про свята.

- Може авітаміноз почався, дітям вітаміни купувати частіше потрібно, - зі знанням справи сказала Ольга, співробітниця Марії, у якої було двоє дітей.

- Так, думаю, що ти маєш рацію. Але краще буде фруктів купити, - задумливо відповіла жінка, спостерігаючи за статним чорнявим красенем, що пив каву біля автомату. - Він ж постійно спати хоче, вже навіть не знаю, що з цим робити.

- Знаєш, мені бабця колись історії дивні розповідала, про мавок, домовиків та відьом, казала, що то легенди і все це потрібно добре запам'ятати, щоб захистити себе від нечистої сили, - прослідкувавши за поглядом подруги, Ольга чомусь згадала про дитячі байки. - Я вже виросла давно, але кожну ту історію майже дослівно пам'ятаю.

- Так, ти щось таке говорила, - кивнула Марія, поглянувши на снігопад, який почався за вікном.

- Так от, серед тих казок була й легенда про босоркань, - пошепки сказала жінка.

- Про кого?, - Марія здивовано вигнула брову, почувши незнайоме слово.

- Босоркані - це відьми. Розумієш, бувають чародійки уроджені, а бувають навчені.

Ті, хто народився з даром до відчуття та розуміння природи, зазвичай добрі, вони намагаються допомагати людям і тваринам, займаються травами, керують погодою, прикликуючи дощі під час засухи... їх суть є реальною частинкою цього світу і вона не відштовхується зовнішніми силами та єством такої відьми.

А от навчені... вони лихі. Саме таких чародійок босорканями на заході люди називають. Жінка через свою натуру шукає можливості поєднатися з нечистим, ненавидить природу та живих істот, постійно щось лихе загадує і робить.