Дюймовочка

За містом було просто казково. Інна заплющила очі, вдихаючи аромати польових квітів, які приносив пустотливий вітер. На узліссі прохолода рятувала від літньої спеки, поважні дерева шепотіли про свої прадавні таємниці, а різнобарвні метелики намагались сісти на ромашковий принт, що розквітав на сукні дівчини.

- Поглянь, поглянь, що в мене є, - до брюнетки підбігла маленька дівчинка, щось затискаючи між двох долонь.

Інна перевела погляд на маленьку долоньку і посміхнулась, побачивши там довгу зелену гусінь з яскравими цятками.

- Наталко, давай повернемо її на листок, можливо вона має діток, які чекають на свою матусю, - сказала молода жінка дитині.

- Давай, - серйозно кивнула дівчинка, обережно перекладаючи гусінь на широкий лист лопуха.

Інна дивилась на доньку та зелену гусінь, але при цьому її думки все швидше поринали у минуле. Кадри почали змінювати один одного, наче в калейдоскопі, пробуджуючи приховані спогади та почуття.
 

Ось, така ж літня днина, більше двадцяти років тому. Вона була ще маленькою дівчинкою і в той день поїхала з мамою за місто. Все видавалось незвичайним та казковим. Навіть порожня електричка, яка відстукувала дивний мотив, схожий на таємничу пісню підгірного народу, що шукає коштовну руду серед скель. І бородатий дядечко, який дрімав неподалік від них, він ж явно був тим самим гномом, про якого мама розповідала їй історію напередодні.

Сонце припікало сильно і мама розстелила покривало під розлогим старим дубом на узліссі, поки вона бігала за метеликами по полю. У них мав бути справжній пікнік з соком та бутербродами, а потім казки, які вона так любила слухати в дитинстві... як і її Наталка зараз.

- Ма, маам, - маленька Інна біжить до високої усміхненої брюнетки, тримаючи на долоні гусінь. - Поглянь! Можна додому забрати?

- Донечко, а якщо в неї дітки є? Давай краще повернемо її на листок, - похитала головою мама.

Вони тоді обрали найкращий зелений листок і пересадили знайду на нього. Інна досі не розуміла як вона ту гусінь не роздавила, затискаючи її в кулак... але якось так завжди в дітей виходить, он в Наталки вона ж теж без ушкоджень залишилась...
 

Наступним став спогад про лікарню. Інна глибше вдихнула, щоб не розплакатись...

Мама на ліжку у білосніжній палаті, до неї не пускають. Інна в довгому світлому коридорі, поруч стоїть бабуся, до якої хочеться пригорнутись, щоб відчути хоч якусь підтримку, але вона така серйозна та відсторонена, що дівчинка не наважується і, стискаючи кулачки, продовжує мовчки дивитись на двері.

- Нажаль..., - обличчя лікаря, який тоді розмовляв з бабусею, вона не запам'ятала, але запах... запах медикаментів, спирту та ще чогось такого незрозумілого, небезпечного, неживого... його вона ненавидітиме все життя...

Після тієї розмови з медиком, бабця Дарина повезла Інну додому, але й там вони надовго не залишились.

- В мене дослідження в Африці... не можу тебе взяти... не хочу... казала ж їй не народжувати після тієї аварії, в які загинув твій батько... так ні, байстрюка привела... куди тебе тепер..., - жінка багато говорила, для Інни не все тоді було зрозумілим, та й не дуже дитина прислухалася до її бурмотіння, постійно намагаючись випросити побачення з мамою, до якої її так і не пустили. - Відведу тебе до подруги, в неї син... грошей дам... так, так і зробимо...
 

Потім бабуся зникла з її життя, мама теж не приходила, а тітка Жанна та її син Костик стали новою родиною Інни.

Спочатку все складалось непогано, адже дівчинку годували та вдягали, віддали до школи, де вона завела друзів. Але потім прийшло розуміння, що мама померла, а бабуся відмовилась від неї. Стало боляче.

Через декілька років почалися проблеми з вагою та шкірою. Тітка Жанна постійно намагалась відгодувати свого сина, який жив у віртуальному світі комп'ютерних ігор та книг, тому готувала багато та смачно. Це не дуже допомагало Кості, так як юнак мав від природи худорляву статуру, яку можна було б розвинути в спортивному залі, але він мало спілкувався з однолітками, не любив прогулянки та спорт.

При цьому Інна ставала все круглішою, однокласники активно дражнили високу чорняву дівчинку, яка з берізки перетворювалася на баобаб.

- Дюймовочка, Дюймовочка, - чомусь саме таке прізвисько прилипло до Інни намертво. Дітей забавляла повна невідповідність однокласниці казковому образу малесенької тендітної дівчинки, тому вони категорично відмовлялись припиняти називати так Інну.

- Нічого, виростеш, дитячий жирок піде, - заспокоювала Інну тітка. - Он поберетеся з Костиком, діток народите мені на радість, так що вчись смачно для нас всіх готувати.

Вже закінчувалась школа, а краще не ставало, через це Інна відсторонилась від світу ще більше, починаючи ненавидіти всіх... але мовчки. Дівчина розуміла, що оте "байстрюк" було сказано бабцею саме про неї і прав, особливо в чужому домі, Дюймовочка не має.

Одного ранку, вже після випускних шкільних іспитів, на порозі її кімнати стояв Костя з незадоволеним поглядом та букетиком хризантем. За спиною юнака нервово крутилась тітка Жанна.

- Інн, - почав хлопець, переминаючись з ноги на ногу. - Ось, на, це тобі.

Дівчина здивовано прийняла букет і глянула на товариша, з яким росла всі ці роки. Симпатії між ними ніколи не було, адже існували вони кожен в своєму світі, мало спілкувалися і цікавились різними речами. Навіть більше, Інна почала здогадуватись, що тендітному Кості її компанія взагалі може бути цікавою лише задля обговорення хлопців та одягу...

- Ох, діточки, повиростали вже, - сплеснула руками задоволена жінка. - Ходімо на кухню, я пиріг спекла з вершковим кремом та цукатами. А ввечері сходите погуляти десь.

Але не все сталося так як хотілося.

Тітка Жанна зателефонувала бабусі Дарині, щоб повідомити про заручини дітей.

Всі ці роки бабця жодного разу так і не з'явилася, пересилаючи гроші та листівки з різних куточків світу, в яких їй доводилось працювати.