Дідова комора.

Присвячується моєму діду Зігфріду.

Сергій з дитинства був допитливим. Він лазив по усіх усюдах, лазив туди куди зазвичай не залазили інші діти. Хлопці грали в машинки та стрилялки десь коло дому, він вже робив розкопки посеред пісочниці, або посеред дороги де проходив газопровід. Дівчата бавилися в ляльки, в той час, коли Сергій залазив в якийсь люк. Так пройшло все його не довге, але напрочуд щасливе дитинство. 
Так само його часто можна було зустріти в гостях у дідуся із бабусею. На канікулах не стільки гуляв, як знаходячи пригод на гузно. Але і коли повертаючись до дому, всі ящики та шафи були перериті, раз за разом, так немов там могло з'явитися щось нове. Запах дідової ізострічки, та навтолину який розкладає бабця, згодом увесь пропахнувши цим запахом. Рідним запахом із тих часів він вважав і запах тютюну, до якого звик з часів коли дід робив самокрутки.
Дід завжди сварив Сергія , коли спустивши пару, вже посміхаючись, казав :
- Лазиш по нишпорках? Нового там точно ти нічого не знайдеш... А все лазиш! 
Сергій теж сміявся, але своїх "пошуків" закінчувати не мав бажання, чим тішив всіх навкруги. Єдиним місцем куди хлопцю був вхід закритий, це дідова комора, де він ховав свої інструменти, та як йому було сказано, (лабораторія алхіміка) хімікати. Дід Ян був кравцем, але для хлопця, він був найкращою ємністю казок. Дістаючи свої хімікати, він проклеював взуття, та гачками прошивав місця склейки, вдягаючи великі окуляри. Він це робив мовчки, поглядаючи на хлопця час від часу, а він у відповідь мовчки посміхався. Тільки цей процес міг змусити сидіти на місці.
Сергій зростав, а дід Ян старів, так само старість принесли із собою хвороби. Він почав сильно хворіти, мав проблеми із проходимось кишківника. Спершу з'явилися невеличкі болі, та нудота, а за рік він не міг вже їсти, 
його нудило чорною жовчю, майже не ходив. Біль часом ставала надто сильною, що навіть наркотичні засоби не допомагали, а крик болі розносився по квартирі серед ночі, так сильно що сусіди могли почути, наркотичні засоби не могли вгамувати того болю. Біль який відлунням лунав у серці хлопця.
З рештою дід Ян помер. Швидко, довго не мучав інших, умер, не мов би заснув. На його восково-жовтому обличчі читалась, десь можливо дитяча легкість, невеличка посмішка, могло здатися що йому нарешті стало легше, що він лишень спить. Мирно та спокійно. Розривало йому серце на шматки глухі удари молотка по цвяхах, які забивали в кришку труни, та шурхотання землі якою швидко закопували могилу. Забути це Сергій так і не зміг до нині.
Важко сказати скільки часу пройшло, але треба було наводити порядок в комора. З цього і починається наша історія. Приїхала мати, вона (як і зараз це бачив Сергій) перевдягнулась у старий одяг, настіж відкривши двері, вона промовила, награно веселим голосом :
- І що тут у нас?
Сергій нахмурився, та зло промовив :
- Туди не можна лазити... дід заборонив!
Вона здивовано подивилась на сина та із якоюсь дивною посмішкою сказала :
- Синку, мені можна...
Вона почала розбирати дідові завали. Інструмент, в одну купу, а ті речі які мама вважала брухтом, в іншу. Якісь пакети повні гумових підошви, баночки з клеєм, різного роду гачки, та й загалом всі кравецькі приладдя, на смітник. Мама аж запихалась, сівши на підлогу тяжко  дихає, дивилась на величезну дерев'яну валізу, яка тільки залишилась стояти у кутку комора.
Віддихавши, вона перевела погляд на хлопця, та зло промовила:
- Може ти мені допоможеш із цією валізою?
Сергій кивнув, та заліз разом із мамою, та вдвох ледве витягли той ящик з комора. Та відчинити вони не змогли. По черзі вони намагалися розбити молотками скриньку діда, зламати замки, які міцно були зачинені, а Сергій запропонув викинути з даху валізу, щоб в врешті-решт розбити її. Від цього жінка відмовилася, вже трохи нервово розохотившись. Настав вечір, і прийшов час відпочивати. Валіза була залишила (на де який час) у спокій, на яку поскладали купу дідових інструментів, а комору закрили. 
Постала тиша, і кожен зайнявся своїми справами. Мама відпочивала, та досить швидко заснула на ліжку, із книгою в руках. Бабця ще раніше вимкнула світло, та стало чутно розмірений храп із її кімнати. Та й сам Сергій, потроху засинав, де за вікном почався весняний дощ, наповнив повітря приємною та теплою вологою.
Коло у квартирі постала цілковита тиша, і люди у квартирі поснули, приміщенням прокотився лязкіт. Знову тиша. Кіт Артур пробіг через увесь ґанок та забіг у кімнату хлопця. Сергій прокинувся, в темноті, де кімнату освітлював лише сам телефоном, він побачив пухнасту мордочку котика, який обнюхував обличчя хлопця.
- О це ти, друже...- промовив Сергій.
Та почав гладити кота по голові, який улігся поряд, та замуркотів. Він гладив кота, та промовляв :
- Ти теж сумуєш за ним, так? Я сумую... І дуже!
Та за мить щось гримнуло у коморі, сильно, та глухо. Прокинулася мати хлопця, та в халаті пройшла в кімнату хлопця та сонно промовила :
- Це ти шумиш, сину?
Сергій подивився на неї, та тихо відповів :
- Ні... це там...
Та він вказав пальцем в сторону комори. Квартирою знову прокотився стукіт. Потім ще. Та так сильно, що двері комори затремтіли. Благо бабця погано чула та не прокинулась. Ще гримнуло, та двері комори відчинилися, і прихожу освітило прямо з того приміщення, хоча воно не було під'єднано до електрики. 
Мати із сином обійнявшись пройшли до комори , та подивилися в середину, де стара валіза  світилась, наскрізь щілин, яскравим білим світлом. Сергій схопив віник та почав залазити ближче до валізи. Жінка швидко схопила сина за руку, та хлопець покачав головою, та поповз до дивної валізи. Та вона раптово відчинилась на половину, зі скрипом що громом прокотився по квартирі.
Хлопець смикнувся, а валіза кришкою схопила за кінець віника, потім за ручку, відхопивши частку, а потім куснула за пальці. Але він відсмикнув руку, бризнула кров. Валіза загрюкотала кудись в куток, знову прикотивши кришку, та засяяла ще яскравіше. Хлопець затремтів, та спробував вилізти з комори, та валіза знову ухопила за руку. Цього разу ухопила за руку, та міцно тримав, почала тягти. Руку опікало чимось. Хлопець закричав та почав тягти на себе, але валіза міцно тримала його. Злякана мама теж вхопила сина за руку та почала тягти на себе.
Важко сказати скільки цей бій продовжувався, але вони не помітили як настав ранок, та проміні сонця забили у вікно, та осяяло кухню коридор та пригріло двері комори. Так само раптово, здалося (монстр) валіза ослабла, та відпустила руку хлопця. Він скорчився на підлозі, а валіза перестала світитися.
Олена мати хлопця, обробила руку, та забинтовала її, зупинивши кров, яка залила підлогу кухні. Жінка витерла кров шматою, щоб бабця не побачила, та швидко вдягнулась. А Сергій надягнув легку куртку. Вони вдвох витягли валізку, та із грохотом витягли, на вулиці. Блідий хлопець в закривавленому одязі, та злякана жінка, тягли тяжку валізу на смітник. Це був би гарний сюжет для детективу, якби їх хтось побачив. Але тим сирим ранком їх ніхто не побачив. А Олена із Сергієм так і не дізналося, що роками жило в дідовій коморі.