Сліпий.

Кирило не можна було назвати винятковим. Ні. Він був звичайним. Як можна було сказати що він був в міру працьовитим. Ледащім за совєцькими мірками, але не за сучасним рівнем життя. Просто він міг відрізнити трудоголізм, і працьовитесть. Мав гроші, а часу як завжди бракувало. В врешті-решт його можна було назвати простим. Можливо тому його кохала його дружина. 
З настанням Великої війни в Україні, йому з дружиною Вікторією довелось перебратися із Чернігівської області до Львова. Це було тяжко, долали блокпости, на своїй машині, крізь обстріли зі сторони росіян. Страшна ніч, ніч мандрівки до міста Лева. Вони не зробили нічого особливого, але тому, що робили багато інших людей, просто рятували своє життя.
Зустріли схід сонця вже у Львові. Кирило закурив цигарку, дивлячись як над костелом Ольги та Ельжбети встає сонце. Це місце було йому знайоме. Чоловік був тут всього кілька разів  , але краса міста вражала його завжди. Але місто змінилось, і дуже. На Привокзальній з'явилось багато наметів, переважно із волонтерами, які допомагали в евакуації за кордон, годували голодних безплатно, та мобільні пункти для допомоги військовим. Був намет Польського Червоного Хреста, які не дуже розуміли що робити, але прикладали усіх зусіль для розуміння.
Так само там були намети багатьох релігійних організацій, які намагалися допомогти, але їх зусилля не мали результатів. До таких волонтерів підійшов Кирило. Він підійшов, де йому посміхнувся молодий хлопчина, посміхнувся, та запитав (недоречно) веселим голосом :
- Добрий ранок, пане, плануєте евакуювати дружину за кордон?
Повисла пауза, і Кирило сонно відповів :
- Ні, поки що, нам треба тимчасове житло... Це можливо ?
-Так звісно... Але хочу нагадати що вам, треба, надати свої данні до місцевого ТЦК, а згодом отримати повістку для проходження ВЛК, щоб отримати можливість переміщуватися містом!
На це хлопець тільки кивнув. Пройшла година. Йому надали номер телефону , чоловіка, але не назвали навіть імені його. На що він міг тільки подякувати. Задзвонив. Відповів чоловічий голос :
- Слухаю?
Повисла пауза. Кирило відкашлявсь та промовив :
- Так, це Олекса ?- сонно запитав хлопець.
-Ви курите? - запитав чоловік на тому кінці.
- Так, а яке це має значення? Я що до тимчасового житла...
- Я знаю...- промовив Олекса.- Проте треб буде кинути, це є безкультурно, та й в хаті курити не можна... Я так розумію ще й п'єте?
- Ні... Лише шукаю де можна переночувати... Це можливо?
- Так... Адреса....
Він продиктував адресу, швидко, яку хлопець ледве запам'ятав, та грубо кинув трубку. З того часу почалось саме пекло. Коли вони приїхали виявилося, о кількість біженців в маленькій квартирі, перевищувало понад десять осіб. Кожен робив те що їм заманеться : бігали туди сюди, дивилися фільми, музику. 
Гуляли (незважали на комендантську годину) пізно, а двері не зачинались. Обстріли, де вибухи лунали зовсім поряд, у Сховище майже не хто не ходив. Рівень агресії на кухні переходив всі межі. Хтось кричав, а потім агресія сходила на нуль. У всьому цьому Кирило почав втрачати сам себе.
Але самим поганим там був сам Олекса. Він сидів на кухні, і щось нашіптував собі під ніс. Ходив (забитій до вінця) по кухні, заважав робити обід. Його шепіт досі лунає у вухах досі, а з цим мурахи йдуть його тілом. Головне було тим що Олекса був сліпий. Він падав, і його доводилось підіймати, а він був грубий, а відповідно тяжким. Він врізався у все що було на кухні, посуд падав, з ранку чи в ночі, не важливо. Грохіт будив всіх, а господар тільки сміявся.
- Ви маєте мити мені посуд.... Посуд... - говорив Олекса. - Я не можу... А ви маєте це робити... Ви мені винні... Ваше зобов'язання!
Так йшли місяці. Кирило не міг спати, не мав апетиту, це пополам із тривогами, та рідкими (у той час) обстрілами. У хлопця почала піднімалась агресія, і він зривався на всіх, включно із Вікторією :
- Та залиште ви всі мене у спокої ...- та біг у бік кухні, де був Олекса.
Тут він теж довго не витримував, та гримнувши дверима, сідав за кермо, та їхав як найближче до Порохової вежі. Де коло неї довго сидів, курив цигарки, поки не з'являлись проповідники, і часто підходивши до хлопця із буклетом-запрошенням в руках :
- А ви спасенні? - питав у нього вуличний проповідник, пан Юрій.
Хлопець мовчки розвертався, та йшов до машини, їхав до того дивного Олекси, щоб спробувати заснути. Та це не був кінець. Кирило приходив, де вислуховує, як він, не прав :
- Не гримай дверима... вижену вас із дружиною, не має бути так! А лише тому, що я скажу... мій прихисток.
Одного раннього ранку Кирило тихо розбудив Вікторію :
- Вставай люба, нам час!
-Що ?- сонно промовила дівчина.- Куди?
- Ходім... У мене для тебе сюрприз...
Він зібрав заздалегідь речі, взяв дружину за руку, та просто покинув кляту квартиру, мовчки. Вони сіли в машину та поїхали, до центру, де він встиг винаймати квартиру. Вільну, тиху, австрійку. Вони покинули на завжди ту кляту квартиру.