Відпустив зиму.

Ілія був розумним хлопцем, хоча і не вважав себе  , вистачало і того, що оточуючі його вважали таким. Він не був поціновувачем гуманітарних наук, тому пішов навчатися на інженера. Закінчив виш, як йому тоді здавалося, дуже швидко. Принаймні швидше, а ніж йому здавалося. У свої 18 років, п'ять років було дуже багато. Пішов працювати на завод (як колись його наставляла на це його мати) простим механіком. Робота для нього була легкою, якщо порівняти з іншими, і роки плинули швидко.
Так само швидко постаріли його батьки. А Ілія із хлопця перетворився на чоловіка. В той час батько його, Олег почав багато пити. Принаймні більше. Він пив завжди багато, але в той (безумовно страшний) рік на багато більше. Вийшовши на пенсію Олег не знаходив собі місця, вживав оковиту літрами, говорив казна-що, та спав, наповнював кімнату перегаром. Як казала мати хлопця (вірити їй чи ні, він ще для себе не вирішив) були підозри того що він має коханку.
Властне, в Олега було хобі. Він понад усе любив гати в шахи. Чоловіки за звичай грали на гроші, а так звані друзі, ще дуже сильно махлювали. І суми чоловік програвав значні. Ну принаймні такі що досить сильно били по бюджету родини. Шлях до парку, де збиралися п'яниці, йшов вздовж невеликого ставу, через невеличкий дерев'яний міст. Гірська річка, з сильною течією. Але чоловік своїх "забав" не полишив. На запитання Ілії, коли це скінчиться, він сміявся, та грайливо відповідав :
- Хід конем, тобі, синку!
Та й все продовжувалося ще з більшою силою. Здавалося що для них це ніколи не скінчиться. Все скінчилося в один холодний січневий вечір, коли хлопець повернувся з роботи, втомлений, брудний, увесь просякнутий мазутом. Тільки встигнувши переступити поріг квартири яку винаймав (з батьками він не жив вже давно) як задзвонив телефон. Дзвонила мати.
- Синку, батько зник...
Він на мить замислився та запитав :
- Як так, зник ?
- Його вже декілько дні не має в дома! - схвильовано промовила жінка.
- Може сильно забухав, та сидить у когось зі своїх собутильників? Ти йому дзвонила?- задумливо запитував хлопець. 
- Він по за зоною досяжності, із ним щось не так... Він точно зник! - промовила тихо жінка.
- Все буде добре, мам... Знайдеться!
Але не знайшовся. Ні того вечора, а ні наступного, і не через місяць. До цього залучили навіть поліцію, яка своєю чергою залучила до цього Нацгвардію. Марно. Все тільки було занесено щільним шаром снігу, від ріки, і до дороги, де машини розносили комки снігу в кашу.
Здавалося що батька поглинув лід, як річку, перетворили його у суцільну бурульку. Пошуки були болючі для Ілії та його матері. Іванна (мати хлопця) спочатку ридала, потім тихенько плакала, а згодом просто молилась, намагаючі себе заспокоїти. Це було теж марно. Жінка перейшла від стадії боротьби, до стадії прийняття, а згодом до депресивної стадії безвиході.
Хлопець своєю чергою занурився в роботу, так щоб не мати змоги запити, але курити він почав більше. Відволікавсь тяжкою працею, пірная руками в мазут, та лагодив деталі. Це тільки він і міг робити. Ілія не міг чути як ридає Іванна, або жалілась на те що погано працює поліція, де вони коли так треба, відповідав лише короткими меседжами на кшталт :
-" Ми робимо все що можемо ..." , та" Та набериться терпіння, скоро все з'ясується ..."
Але на той час не з'ясувалося. Ще довгих два місяці. Проте Ілії було дуже тяжко, навіть не через голосіння матері, чи від того що батька дуже любив, ні, через сни що почав бачити хлопець з тієї ночі як зник Олег.
В ту саму ніч коли йому телефонувала Іванна, йому наснився батько. Ілія тільки поїв та прийняв душ, змивши з себе залишки мазуту, ледве торкнувшись подушки, він провалився у прірву сну. Спочатку сні він бачив не розбирливі образи, а ближче до ранку побачив батька. Він був увесь мокрий, вода стикала з його обличчя. Опеченою від морозу рукою, червоною, та трохи набряклою. Він вказував пальцем на місток, та хрипло промовив :
-"Синку... міст... зазирни... Тут холодно... холодно!"
Хлопець затремтів від того холоду що відчув у сні. Цей пекельний холод. І одразу прокинувся, ще довго не мая змоги зігрітись. Такі сни він бачив досить довго, впродовж зими. Але в кожному такому сні батько змінювався, спочатку він став білим як сніг, а карі очі перетворились на яскраво блакитні очі снігової людини. Ближче до березня, він став схожим на скляну людину, одягнувшись у кришталевий футляр льоду. 
В середині квітня, коло сніг майже зійшов, а все на вкруги перетворилось на кашу із багна, Ілія побачив останній сон за участю батька. Олег постав у вигляді трупа що розкладається (він навіть відчув запах що йшов від нього), його шкіра стала жовто-зеленого кольору, нижня шелепа погано працювала, а на місці очей зяяли пусті очниці, де хлопець роздивився личинки хробаків. Чоловік пошепки промовив, тихо, так само що вказує на місток :
- "Хід конем в мою сторону... останній шанс, інакше, це буде шаг і мат в мою сторону... Сьогодні, синку!"
Ілія прокинувся увесь покритий холодним потом. Він просто піднявся, одягнувши легку куртку, та вийшов на вулицю. Хлопець під ранок, зі збитим диханням,  врешті-решт добіг до того містка, по щиколотку у багнюці, він ледве подолав шлях до річки, вже ридав, з останніх сил доліз до містка зазирнув під нього. 
Там під мостом, у воді, що швидко прибувала на очах, він побачив тіло свого батька у його улюбленій червоній куртці. В обличчя Ілії пахнуло яєчно-солодковатим запахом розкладання. Він розвернувся та його знудило. Він набрав повні легені повітря, віддихався, та діставши смартфон із кишені набравши :
- "102".