Пил на книгах.

З дитинства Оксана любила читати, все підряд,  з тим що треба було, і те що хочется. Коли часом мама її починала шукати, то знаходила не за ляльками в дитячій кімнаті, а у кімнаті для гостей, на столі обклавшись книгами, на кшталт замку, і читала. вона читала прозу, а бувало гортала енциклопедію. Любов до книг їй нав'язала бабуся, яка подарувала якось дівчинці "Острів скарбів" Стівенсона. Бабуся згодом померла.
З того часу вона і почала багато читати. Коли Оксана вчилась у вишу не зрадила своїм звичкам багато читати. Вже одногрупники находили дівчину, десь із книгами, за читанням чогось. Друзів дівчина мала мало, а скоріше зовсім не мала, окрім кращої подруги, яку звали Оля. Вони познайомились на першому курсі, коли дівчина шукала подругу по всьому універсету, і не могла знайти. Оксана за своїм звичаєм сиділа на четвертому поверсі, і читала, коло виходу на дах.
- Ого у нас з'явилась ботанка...!
На ці слова Оксана розсміялась, та відповіла :
- Я не ботанка! А ось читати я дуже люблю...
З цього і почалась їх дружба, яка не закінчувалась роками. Того дня в її сумці було ще дев'ять книг, які вона спромоглась читати одночасно. Університет в якому навчалися дівчата, був розташований в старовинній будівлі. Також в тому корпусі, була і велика бібліотека. До якої Оксана ходила у будь-який вільний час, який тільки мала. Вона знала усю бібліотечну зміну.
Оля тим часом проводила свій час на гуляннях, де був алкоголь, а й те про що не варти й згадувати. Звісно за цим дівчина не дуже встигала у навчанні. Але і в цьому допомагала їй Оксана. І зверталась вона до неї дуже часто.
- Погублять вони тебе, ці гулянки, подруга! - часто на це казала їй Оксана.
Оля цілувала подругу в щічку (збираючись на свої гуляння) та сміючись відповідала:
- В мене є ти... Ти ж мені допоможеш?
-Допоможу звісно... Проте я не завжди буду поряд!
Загалом так йшов час. Життя студентки було насиченим, проте цікавим, принаймні для Оксани. Відвідуючі бібліотеку, дівчині подобався запах старих книг, їх мудрість, та розуміння того що де які з них є, старшими навіть за її батьків. вона обійшла все, і на п'ятому році навчання, здавалося що не було такої книги, яку б не читала дівчина.
Стара бібліотекарка, пані Францішка часто казала :
- Що тут ще можна читати ? Краще піди прогуляйся, диви яка хороша погода на вулиці... Так ти собі хлопця не знайдеш.
Дівчина мовчала на ці закиди, та продовжувала читати, і ходити залами бібліотеки. Поки одного дня, не натрапила на сховані двері, за стелажами з дитячою літературою. Дівчина озирнулась назад, але бібліотекарів не було, пішли на обідню перерву. Вона почала діставати книгу за книгою, роблячи маленьке віконце в яке мала намір пролізти.
Зробивши цілу башту з дитячих книг Вона пролізла на ту сторону, у місце коло старих дверей. Вставши коло, витрусила блакитні джинси руками, та торкнулася старої мідної ручки. Вона була холодна, та здавалося завібрувала від її дотику. Дівчина нервово розсміялась, та тихо промовила сама до себе :
- Так, добре, давай ще раз...
І знову схопилась за ручку, та спробувала відкрити двері, штовхнувши їх вперед. Виявилось не зачинено. Вона зробила крок вперед, опинившись в читальному залі, маленька кімната, де стояв стіл, та старі лави, де-які стелажі з книгами, і все покрито товстим шаром пилу, та павутини. У Оксани перехопило дихання від захвату.
Ще за мить вінтажні лампи, із зеленим торшером, загорілися. Вони були керосинові. Вона зробила ще крок вперед. Здалося що заграла якась мелодія, таке враження було що вона лунає з усіх сторін. Серце у дівчини забилося дуже швидко, а в роті пересохло. Скрипнув старий возик із книгами, і коло неї з'явилася бліда пані, із сивим волоссям зібраним у пучок, яке разом зі старовинною сукнею були заплямовані пилом.
- Не порядок... Стоять у приміщенні... Сядьте, пані!- звернулась вона до Оксани.
Дівчина ковтнула, та тихо промовила :
- Власне я... зараз...
І вона ледве всунула ногу поміж столом та лавою, і сіла. Лава під вагою дівчини скрипнула, але витримала. А стара пані, тим часом почала возити возик навколо дівчини, повторюючи одну і ту саму фразу :
- Не порядок в залі, пані, треба читати...
Раз за разом вона ходила навколо, штовхає возика вперед, і кожного разу осипаючи дівчину пилом з усіх боків. Одна з книг, сама перелетіла з возика, на стіл, відкрилась, і дівчина вже не могла володіти собою, почала читати. Це був "Острів скарбів". А пані з возиком продовжувала ходити навколо, повторюючі :
- Не поряд... В залі треба читати!
Оксана не знала скільки часу пройшло, але в врешті-решт знайшла в собі сили, встала із-за столу, та ривком побігла до дверей, але пані була швидша, та схопила дівчину міцно за руку. Вона озирнулась, намагаючись вирвати руку, побачила суху мумію замість старої пані, побачила сухий труп, із кістлявими руками. І тут вона гучно закричала :
- Ні... Тварюка пусти!
Та ногою що мала сили вдарила страховисько, так що воно впало, кудись в сторону. А сама розвернувшись, пролізла лазом, осипаючи пилом все навколо, пробігла новими залами бібліотеки, залишивши дивні двері позаду. Пробігши стіл із бібліотекаркою, яка низько схилилася над якимось паперами, пробігла пустим навчальним корпусом, пробігла охоронця, який щось там прокричав дівчині в слід. Вона вибігла на вулицю, де весняний вечір поглинув її. Вона подивилася на небо повне зірок, а приємний вітерець здував книжковий пил з Оксани.