Дівчина зі смаком кави.

Якщо взяти Львів як туристичне місто, для тих хто там ніколи й не жив (скажімо для гостей зі сходу), може здатися що це ідеальне місто для того, щоб жити там. Проте з настанням Великої війни, то це місто стало містом-примарою, місто атракціоном жаху, де люди намагаються вижити. Переселенці, які думають що всі їм щось винні, почали ходити Площею Ринок, та львів'яни які намагаються зберегти свою ідентичність, постійно сварилися з тими переселенцями. І навпаки, це стається по всяк час. 
Таке саме пекло з'явилося і в закладах, де колись буяла аутентична львівська атмосфера, з початком війни, прийшла гнітюча, та липка як карамель, атмосфера страху та презирства. В це пекло потрапила й Аліна. Вона була студенткою Львівського Політеху, але знайшла на весну , літо собі роботу в одному із закладів на Площі Ринок. Але вона не була не така як усі. Просто вона була емо. Ходивши постійно в рожево-чорному, слухала музику, вибираючі ту яка була про смерть. Фарбувала волосся в чорне, а чубчик робивши рожевою.
Вона вирізнялася ще у школі, де зовнішність її, викликав сміх. Сміх, та образи, які наповнювали її серце болем. Біль вона випускала , наносенням собі ран. Але цього на довго не вистачало. Насмішки згодом переросли в знущання ,  а дівчата могли, і побити. Аліна думала що коли вона поступе у виш, то це мине. Тут вона помилялася. Поступивши в Політех, знущання та образи вибухнули з новою силою, і це ставало по справжньому нестерпно.
Але і ресторан, що обрала собі дівчина, не був винятком. Хлопці її не чіпали, от дівчата постійно сміялися над Аліною, псуючи настрій, обливали її водою, та й по всякому роблячи її життя нестерпним. Але був серед них хлопець, який був завжди привітним з нею. Вона любила ранкову каву, та просту, дешеву цигарку. Він переважно курив "GLO". Приходячи на роботу, її чекала кава, та приємна розмова, але приємних емоцій було дуже замало. Вона почала думати як накласти на себе руки, частіше, та так часто, що  здавалось випадала із реальності. 
-Про що думаєш? - часто питав її Антон.
Вона відкидала довге волосся в сторону, та якось тихо, наче сама собі відповідала:
- Та так... про дівоче, про свої гористі...
Він хихотав, по дружньому, та промовляв :
- Може нам сьогодні сходити в "Креветку", поїсти морепродуктів?
-Може... Але певно що іншим разом!
Так і проходив день за днем. До сьогодні. Цього дня, Аліна вирішала, накласти на себе руки. Так, це рішення було, тяжким, але, як їй здавалося, необхідним. Написавши коротку записку матері з батьком, вдягнувшись вона вийшла з дому. Вона зайшла на роботу, в останній раз, купивши каву, пішла в сторону пам'ятника Шевченку. Перейшовши дорогу вона пройшла на вулицю Академіка Гнатюка, 2, пройшовши близько п'ятдесяти метрів , вона клацнула знайомий код на замку, та увійшла в порадного залу  музею, де на верхніх етажах жили люди. 
Аліна швидко прослизнула по сходах на самий останні поверх, відкрила здвижку на дверях, що веде на дах, через маленьке горище, вона вийшла на дах який був слизький від весняного дощу, в руках тримала каву яка приємно гріла руки, і сьорбая  її. Дівчина не помітила того як кава скінчилася. Стаканчик впав гучно, та покотився по даху вниз . Вона дістала цигарку, та закуривши, випустила кільце диму подивилася на хмарне небо. 
Проте дівчина не помітила дещо. Від закладу де вона працювала , за нею слідкував Антон. Він піднявся за нею і на дах будинку, присівши так щоб дівчина його не бачила, спостерігав що вона буде робити. Аліна докуривши цигарку, кинувши її кудись в сторону, потхопив вітер недопалок, потяг його кудись в гору.
Дівчина підійшла на самий край даху, дихаючі швидко. Та Антон  підскочив до неї, та тихо промовив :
- Не роби цього... Це погана думка так робити...
Аліна озирнулася, послизнулася, та напевно впала б на бруківку, як би хлопець не схопив її за куртку, та не витяг. Вона розридалася у нього на руках, обійнявши його за шию.
- Я так більше не можу ... - у сльозах промовила дівчина, сховавши обличчя на грудях у хлопця.
- Ні не треба... я з тобою Аліна... І буду з тобою...
Вона підняла обличчя, розтираючи сльози з тоналкою по обличчю. Він схилився над дівчиною. Вони не помітили як почали цілуватися, так ніжно, пристрасно, як передати словами не можна було. Стало тепло, наче у саму спекотну липневу ніч. Антон відірвався від Аліни на мить, та промив :
- Ти правда, є дівчина зі смаком кави...
Вона заморгала, посміхнулася, напевно вперше за багато місяців. А можливо то їй тільки здалося.