(З книги «Історії, написані олівцем»)

Присвячується дітям, чиї мрії сильніші за сирену.

Ніч крадькома входила до кімнати. Северин сидів біля вікна, де місяць щедро розсипав срібне світло. Щойно він закрив книжку про стародавні українські легенди — і так шкодував, що вона закінчилася. Здавалося, остання сторінка була незавершеною, наче щось важливе залишилося між рядками. Йому кортіло продовження — такого, де він був би вже не лише читачем, а творцем легенди.

Северинові було одинадцять. Ім’я йому дали на честь діда — того, кого він ніколи не бачив, але чиє ім’я звучало, мов горда мелодія з минулого. У нього були блакитні очі, як у тата, світле русяве волосся, як у мами, і веснянки, яких він соромився. Він мріяв стерти їх з обличчя, та бабуся казала: «Це сонце в тобі, Северине. Воно не гасне навіть у дощ».

На підвіконні сидів його уявний друг — лицар Варт, якого він вигадав. Варт був героєм його легенд. Той іноді глузував, але Северин не зважав. Пора було спати — завтра до школи, — та сон не приходив. Думки шуміли в голові, мов вітер у легендах.

Заплющивши очі, він уявив себе на краю скелі над Дніпром, на Хортиці, де вітри співали у вухах, а внизу виблискувала темна вода. Позаду височіла дерев’яна фортеця, а в її воротах стояв Варт у блискучих обладунках. Поруч — кішка Ласка, але не звичайна, а чарівна, здатна бачити майбутнє.

— Ти пам’ятаєш усі ті старі легенди, правда? — підморгнув Варт. — У тобі є сила, малий, не сумнівайся.

Раптом Северин відчув у долоні знайоме тепло — там лежав його червоний олівець, той самий, потертий, що часто губився під ліжком. Тепер він палав, мов жаринка, і був такий теплий, наче щойно пролежав на сонці. Проведи ним по каменю — і малюнок оживе.

— Саме тут починається твоя легенда, — прошепотіла Ласка.

Северин моргнув — і все зникло. Хортиця розчинилася в темряві. Він знову лежав у ліжку, стискаючи ковдру. За вікном тремтів місячний промінь — вузький і гострий, мов лезо меча. Усе розтануло.

Ласка не спала. Тихо нишпорила по кімнаті, ніби щось шукала. Северин покликав її, але вона не підійшла. Тоді він обережно взяв її до себе в ліжко й прошепотів: «Спи». Сон прийшов непомітно, але з тривогою — ніби він лише заплющив очі, а вже прокинувся.

Ранок почався з голосів. Мама розмовляла з бабусею телефоном, кілька разів повторивши слово «війна». Воно звучало чужим, безформним, але тягнуло за собою важку тінь. Северин не до кінця розумів, що воно означає, але пальці мимоволі стиснули край піжами — ніби шукали захист від холоду, якого ще не було, але вже відчувався.

Він вийшов із кімнати. Тато мовчки пакував рюкзак. Мама метушилася поруч, передаючи йому речі — улюблений светр, стару книжку, що завжди мандрувала з ним, — але тато тихо відмовлявся: усе, мовляв, уже склав. Єдиний звук — клацання блискавки на рюкзаку — був таким чітким, наче ставив крапку. Інші звуки стали глухими, ніби заглушені ватою. Северин мовчки стежив за татовими руками, які дбайливо вкладали речі.

Потім тато обійняв маму і покликав Северина. Вони стояли втрьох у тихих обіймах, де слова були зайвими.

У двері подзвонили.

— Мамо, — сказала мама.

Бабуся увійшла. Вона не кричала, не плакала, але її очі волали голосніше за будь-які крики.

«Жахливий ранок», — подумав Северин. Світ став сірим і важким, ніби хтось вимкнув сонце, залишивши лише дим і попіл.

Варт підморгнув:

— Тримайся, друже.

Потім вони проводжали тата. Він натягнув куртку, закинув рюкзак на плече й зупинився на порозі. Тиша, мов невидимий плащ, огорнула всіх. Северин стояв навпроти, ще не встигаючи збагнути, що це вже прощання.

Тато простягнув йому руку, але потім обійняв — міцно, до тремтіння в пальцях, до подиху, що затримався в грудях. Обійми тривали недовго, але кожна секунда була вічністю.

— Ти мій лицар, — прошепотів тато.

В очах його блиснула сльоза — одна, неочікувана, тепла, мов вогник у нічній темряві. Вона не впала, залишилася на війці, ніби хотіла залишитися з сином.

Тато поклав Северинові в долоню стару монету — з його колекції.

— На удачу, синку, — сказав.

Северин стис її так, ніби тримав за руку самого тата. Він не міг нічого сказати — лише кивнув, і всередині щось тріснуло, мов тонкий лід.

Мама стояла поруч, очі в неї блищали, але вона мовчала. Бабуся тримала її за руку. У дверях тато ще раз озирнувся. Варт стояв за спиною Северина, з опущеним мечем, а Ласка сіла на підлогу й не зводила погляду з татових черевиків.

Коли двері зачинилися, тиша навалилася важкою хвилею. Северин стис монету — міцно, до білого.

— Я тебе не забуду, — сказав подумки. — Ти — моя легенда.

Бабуся забрала Северина до себе. Її руки пахли ромашковим кремом, який вона щоранку втирала в пальці, що стали тонкими від втоми, — і він завжди пам’ятав цей запах: спокійний, теплий, мов обійми. А мама пішла проводжати тата; вона повернулася — і плакала. Ласка обвилася навколо ніг Северина і мовчки дивилася в бік дверей, немов усе розуміла. А Варт стояв мовчки, з опущеним мечем — беззбройний у цю мить.