Стогін землі

Сонце вже сідало за горизонт, забарвлюючи його у криваво-червоні кольори. Вітер розхитував гілля дерев, граючись пелюстками їх цвіту, який зривав, щедро розсипаючи по траві. Але в цьому освітленні вони також ставали рожевими та червонястими і асоціювались чомусь з краплинами крові на землі.

Богдан похитав головою, відганяючи дурні думки, і вдихнув на повні груди, сподіваючись насолодитись ароматом весняного цвіту, але все знову зіпсував їдкий запах хімії, що залишав після себе кислий присмак у роті, яким, здавалось, просякло все навколо.

Чоловік сплюнув на землю і повернувся до машин, які вже майже позбулися свого вантажу завдяки активній роботі найманих працівників.

- Що, Богдане Степанович, завершуємо і по чарочці?, - Антон Федорович, партнер по бізнесу його шефа, якщо його можна було так назвати, підійшов до брюнета, поплескавши його по спині.

- Не знаю, - скривився Богдан і ще раз поглянув на бочки, які люди зараз скидали у величезну яму. - Не впевнений, що ми з документами все вирішили, хочу перевірити... неспокійно щось на душі.

- Та годі тобі, не кисни, зараз твій бос під’їде. Він сказав, що справи з паперами ми вже завершили, тут теж фінішна пряма, як сам бачиш, тому саме час розслабитися, - хмикнув співрозмовник Богдана і попрямував до робітників, які готувалися засипати це штучне звалище, очікуючи на розвантаження останніх машин.

І от нарешті почали звільняти від вантажу й останню фуру. Чомусь, поки брюнет стояв тут, йому почало здаватись, що цих бочок мільйони, хоча в документах було зазначено менше двох тисяч.

Помічник директора здригнувся, коли над полем, яке розкинулося за лінією плодових дерев, що відгороджували їх корпоративну ділянку, пролетів крук, гортанно каркаючи. Чоловік відчув, що він віщує щось погане, ба навіть зловісне, своїм моторошним криком.

До ями полетіли останні бочки, одна з них тріснула, вивільняючи в'язку темну рідину, яка стрімко потекла вниз. Знову... це вже не вперше таке, а там ж хімія, може в ґрунт потрапити.

- Раніше думати потрібно було, - стиснувши кулаки, прошепотів сам собі Богдан і повернувся до авто, з якого якраз виходив його керівник.

- Віктор Семенович, добрий вечір, - Богдан натягнуто посміхнувся, потиснувши руку директора.

- Що тут у нас, все гаразд?, - стрімко сивіючий брюнет поправив своє ідеально розчесане волосся і подивився на техніку, яка засипала яму.

- Так, все гаразд, - кивнув його помічник і, згадавши про свої нещодавні роздуми, додав. - Тільки... там ці бочки розбиваються інколи, вже стільки рідини якоїсь набігло, я не знаю чи це нормально і от...

- Богдане, припини, - скривився директор. - Ти ж знаєш, що там хіманаліз проводили, все нормально, речовини не настільки й шкідливі, а природа в нас така, що ще й корисне щось з тих компонентів собі візьме.

- Так, але ж..., - знітився чоловік і відвів погляд, щоб сховати своє незадоволення та схвильованість.

- Поглянь на мене, - Віктор Семенович підійшов до свого підлеглого і поклав йому руку на плече. - Нам заплатили досить солідні гроші за все це, документи для офіційних звітів всі є, перестань хвилюватися. Нічого незаконного не відбувається. Зрозумів?

Богдан підвів погляд на керівника і кивнув, а в голові все одно проносилися знаки хімнебезпеки на контейнерах та назви шкідливих відходів, які недостатньо добре затерли на бочках.

Останній ківш землі засипав яму і техніка пройшлася по майданчику, розрівнюючи його.

- От і все, тепер можна в ресторан, - потираючи руки сказав Антон Федорович.

- Не питання, я тут неподалік, теж за містом, нещодавно в елітному ресторані був, який своєрідним оазисом для відпочинку вважають, - кивнув Віктор Семенович, прямуючи до машини. - По величезному парку, який навіть більше на ліс схожий, розкидані закриті альтанки, ізольовані від світу. Винаймаєш таку і отримуєш повний спектр обслуговування, починаючи з приготування їжі прямо на міні-кухні біля клієнтів і завершуючи тим, на що здатна твоя фантазія.

- Ого, цікаво, цікаво, - присвиснув Антон. - Якщо я вірно зрозумів, то там реально ВСЕ замовити можна? Тоді вперед, чого ми чекаємо.

Ніч на небі рясно розсипала зорі, за містом їх було добре видно і це незвичне для жителів мегаполісу явище притягувало погляд, серпанок місяця сонливо рухався по небосхилу, незважаючи на своїх сусідок, які активно підморгували молодику.

- Добре, що ми на всю ніч замовили альтанку, тут дійсно чудове місце, - ліниво потягуючи вино, сказав Віктор. - Менеджер повідомив, що зараз тут залишилось максимум дві-три компанії з ночівлею, він пообіцяв, що нас не потурбують, а якщо щось знадобиться, то просто потрібно зателефонувати і нам принесуть що завгодно.

- Коли ти сказав альтанка, то я уявив невеликий дерев'яний настил на землі з опорами, які підпирають дах... ну, максимум якісь щити-стіни ще, але тут цілий будинок, - доливаючи собі віскі, з захопленням сказав Антон. - Кімната для відпочинку з величезними пуфами, подушками та кальяном, власна вбиральня, міні-кухня, підлога з підігрівом, антимоскітні сітки з маскувальним ефектом і головне - ця фантастична тераса з дубовими меблями та скляною стелею, через яке видно небо... та тут жити можна!

- Я радий, що тобі все це сподобалося, - хмикнув директор, нахиляючись до свого співрозмовника. - От, думаю, поки в нас є трохи вільного часу, можливо обговоримо закупівлю землі, яку ти мені обіцяв?

- Можна, - кивнув його бізнес-партнер, випиваючи одним махом вміст своєї чарки. - А потім я прогуляюсь до тих чарівних панянок, яких нам люб’язно відрекомендував адміністратор годину тому.

- Можемо сюди замовити візит чарівних леді, якщо хочеш, - знизив плечами Віктор.

- Ні, я краще в центральний будинок, - замахав руками чоловік. - Я ще не настільки п'яний, щоб не зважати на ваше сусідство. Ти зі мною підеш? Чи ніхто не сподобався?

- Не знаю, ще не вирішив, - скривився директор. - Давай спочатку завершимо з обговоренням наших планів на майбутнє.