Той, хто прокладає шлях - 1

Сила, швидкість, гнучкість, реакція і свобода... так, саме відчуття свободи, яке виникає під час долання перешкод та майже блискавичного переміщення в просторі, коли ти починаєш сперечатися у швидкості з вітром, так подобалося Олегу під час його тренувань.

Відштовхнутися, стрибнути, прогнутися, промайнути, випростатися і летіти... всього мить, але це незабутнє відчуття, коли ти звільняєшся від рамок розміреного існування і єднаєшся з навколишнім світом, стаєш потужним диким звіром з блискавичними реакціями... ні, не так, навіть не звіром, - демоном, духом природи, втілюючи в собі її силу та міць.

Олег добіг до краю навісу невеликою надбудови на даху і, не зупиняючись та не вагаючись, стрибнув вперед. Все навколо наче сповільнилося, чоловік розумів, що відстань до сусідньої стіни завелика і він не зможе дострибнути до неї... так... не зможе.

Десь збоку почувся короткий жіночий викрик, але він пролунав приглушено, наче крізь вату. Зараз для брюнета існували лише ці розтягнуті до нескінченності секунди польоту і найчіткіше він чомусь чув стук свого серця.

Тук-тук… тук-тук… тук… пауза…

В той момент коли Олегу здалося, що сил у нього не вистачило і от зараз він має почати падати, цього чомусь не сталось. Тіло продовжувало летіти вперед, не знижуючи швидкість, наче його підтримував потужний повітряний потік.

Тук-тук-тук… тук-тук-тук…

Все знову пришвидшилося і юнак приземлився на розбитий від часу та негоди край стіни, його серце калатало від адреналіну та захвату. Він зміг, він досягнув своєї цілі і тренування не були марними!

Десь позаду почувся радісний крик товариша, який зупинився перед важкою перешкодою і явно хвилювався через відчайдушний вчинок Олега.

Молоді люди спустилися на дах, де на них чекала Наталка, яка вже декілька років займалася паркуром з чоловіками, зайнявши гідне місце в їх команді.

- Ти божевільний, - Ігор підійшов до друга і обійняв його, з силою стиснувши плече. – Дідько, ти реально божевільний! Це ж було майже нереально.

- Саме так… майже, - хмикнув брюнет, посміхаючись товаришу.

- Ну, ти даєш, хлопче, - Наталя поплескала юнака по плечі, з неприкритим захопленням розглядаючи його. - Я думала ти не зможеш перетнути останню перешкоду.

- Взяв хороший темп, - Олег зробив декілька ковтків води з пляшки і вилив залишки на обличчя. - Клас, обожнюю ці хвилини, коли відчуваєш кожну клітинку у власному тілі і кожну частинку оточуючого простору, яка наче є продовженням тебе.

- Хм, так ти в нас філософ, - Ігор кинув другу куртку, витягуючи після цього свою пляшку з водою. - Думаю, що на сьогодні досить, завтра рано вставати, щоб нормально зібрати спорядження і закупити продукти, якщо ми хочемо потім ще встигнути на вечірній потяг.

- Ок, тоді по домівках і в ліжечка, - кивнув його товариш, завмираючи біля перил на даху, щоб ще раз насолодитися красою нічного міста, яке розкинулось зараз перед ним, відкрите та чарівне, наче хтось простягнув його перед чоловіком на своїй гігантській долоні. - А з філософією... ти, в якійсь мірі, правий. Паркур для мене є своєрідною життєвою філософією.

Наталя підійшла до молодого чоловіка, опираючись поруч з ним на перила.

- Ти розповідав, що батько тренував тебе з самого дитинства, як там... вільний... ні, емм.. натуральний стиль, - задумливо сказала дівчина.

- Натуральний метод фізичного тренування, який є частиною комплексного розвитку трьох складових, що необхідно апгрейдити для повноцінного становлення людини, - кивнув Олег, продовжуючи милуватися вогнями мегаполісу, які з кожною секундою все більше намагалися перебороти яскраве сяйво зірок... і, що цікаво, їм це вдавалося. - Сила волі, моральні якості та фізична сила - ось ідеальний коктейль повноцінно-розвинутої людини.

- О, я це пам'ятаю, - до пари підійшов третій учасник їх розмови і, опираючись на перила по іншу сторону від Олега, продовжив ділитися своїми спогадами. - Ми тоді ще зовсім малими були і твій тато нам постійно повторював: "У житті немає меж, є лише перешкоди, які ви можете навчитися долати". Я лише з віком зрозумів, що мова йшла не лише про матеріальні перепони, які ми зустрічаємо під час занять паркуром...

Поринувши в спогади про дитинство та філософію самовдосконалення молоді люди втратили лік часу.

- Так, хлопці, завтра будете сонливими мухами, гайда спати, - брюнетка весело посміхнулася, поплескавши обох чоловіків по спинах, і пішла до заіржавілих дверей, які обіцяли їм початок короткого шляху до нічного відпочинку.

Олег прикрив очі, вдихаючи повітря рідного міста на повні груди і з задоволенням відмітив, відчувши як стрімкі потоки скуйовджують його волосся, що холодний вітер, який супроводжував їх тренування всі ці місяці, став теплішим та лагіднішим.

- Нарешті, - видихнув чоловік і повернув за друзями на вихід. - Припізнилась весна в цьому році, довго природа приховувала від нас тепло.

- Та все вже квітне давно... з тиждень десь точно, - хмикнула Наталя, озираючись на друга з нижньої сходинки. - Ти крім свого компа і кам'яних джунглів під час розминок світу білого не бачиш. Добре, що хоч погодився взяти відпустку і захотів з нами поїхати помилуватися Товтрами. Ми її давно планували, але через твої дедлайни я вже реально почала думати, що ти відмовишся.

- Так, напевно міг, але ж не відмовився, - кивнув чоловік, згадуючи минулорічну поїздку до Карпат, під час якої вони відкрили для себе активні тренування на гірській місцевості. З того часу молоді люди просто марили поверненням у дику природу і з нетерпінням чекали травневих свят, щоб вирушити за межі цивілізації.

Ранок зустрів молодих людей весняною свіжістю та неймовірним ароматом зелені, що, здавалось, вкрила в місті весь вільний від каменю простір всього за одну ніч.

- Так, речі зібрали, провізію наче всю необхідну взяли, все інше на місці знайдемо, - сказав Ігор, розправляючи лямки, свого рюкзака після повернення до квартири товариша після закупів. - Потяг через декілька годин, так що забираємо Наталку і вперед.