Клятва та нові легенди

Еліна зробила пару кроків крізь бар'єр, і розмаїття кольорів миттєво заполонило простір довкола. Сонце в Азгілоні світило зовсім по-іншому - тепле, чисте світло перші хвилини безжально різало очі, які за довгі дні встигли звикнути до вічної напівтемряви й похмурого свинцевого неба Пустки. Запаморочливі пахощі рідних земель різко вдарили в ніс: насичений аромат квітучих лугів та свіжої трави змінив ядучий запах озону, аміаку й гнилі, що просочував кожну скелю поза межами щита.
З полегшенням видихнувши, мандрівниця рушила в бік торгового тракту. Орієнтиром слугувала витоптана дорога, що змійкою вилася між пагорбами. Пройшовши вздовж шляху трохи менше ніж годину, ельфійка почула позаду приглушений тупіт і скрип коліс. На дорозі з'явився важкий дерев'яний віз, запряжений двома масивними, густошерстими баранами. На обрубку колоди, замінявшому сидіння, вмостився старий гном у поношеному шкіряному фартусі. Його сива борода була охайно заплетена в два товсті жгути.
Старець притримав віжки, змушуючи тварин зупинитися, і примружив очі, розглядаючи розірваний, припалий сірим попелом одяг дівчини. Погляд гнома затримався на обрізаному золотому волоссі та дивному чорному посоху з червоно-чорним кристалом.
- Ви авантюристка? - прохрипів старий, почухавши потилицю.
- Так, - тихо відповіла Еліна, міцніше перехопивши залізний дуб.
- Дівчина, сідай до воза, я тебе підвезу! - добродушно промовив гном, звільняючи місце серед мішків із зерном.
Еліна залізла на віз, умостилася зручніше на жорстких дошках, і колеса знову застукотіли по тракту. Шлях пролягав через пишні, вікові ліси та безкраї зелені поля, що хвилювалися під легким вітерцем. Проте краса Азгілона більше не засліплювала мандрівницю. Всю дорогу до міста перед очима поставали картини печер, вогнища й суворої постаті Багряної Шкіри. Пальці судорожно, до білизні в суглобах, стискали фіолетову шкіряну обмотку посоху. Текстура дерева, створеного Шеном, повертала в реальність і дарувала дивне відчуття безпеки, якого так бракувало серед цього мирного спокою. Вона й не здогадувалася, що зрізане золото її волосся, затиснуте в шестипалій долоні демона, тепер назавжди зв'язало їх непорушною клятвою.
Через годину неспішної їзди попереду виросли величні стіни Азгілона. Величезна кована брама вражала потужністю, а за нею відкривався вид на шпилі витончених споруд і гарні, рівні будинки з білого каменю. У самому центрі міста, пронизуючи хмари, височіла гігантська башта - Вежа Шукачів Істини.
Подякувавши старому гному та попрощавшись, дівчина зіскочила на бруківку й рушила вглиб житлових кварталів. Щойно ноги перетнули лінію міських воріт, оглушливий гамір натовпу, викрики торговців і гуркіт карет заполонили простір. Після абсолютної, дзвінкої тиші Скляних озер цей шум здавався важким і чужим. Перехожі з подивом озиралися на обірвану ельфійку із дивною зброєю в руках, але Еліна впевнено йшла вперед, тримаючи курс на гільдію авантюристів.

Важкі дубові двері будівлі відкрилися з характерним тужливим скрипом. Перед очима постала простора кімната, в центрі якої стояв довгий дерев'яний прилавок для реєстрації. Зараз гільдія була майже порожньою - лише кілька найманців у кутку тихо обговорювали нові замовлення на дошці оголошень, та пара втомлених бійців, які щойно повернулися з розвідки біля кордонів Пустки, мовчки пили ель.
Еліна підійшла до стійки. З глухим, важким звуком поставила посох із залізного дуба на підлогу, привернувши увагу реєстратора. Сухо представившись, дівчина тремтячим від утоми голосом відчиталася про повністю провалене завдання її групи. Реєстратор мовчки робив помітки в журналі, з підозрою позираючи на чорний камінь посоху, який ледь помітно пульсував тривожним червоним світлом.
Закінчивши з формальностями й не бажаючи відповідати на зайві запитання, Еліна забрала свою зброю і рушила до найближчої таверни на ночівлю. Тіло вимагало відпочинку, а розум - спокою, щоб обдумати почуті від Шена слова про Пустку та знайти тих, хто наважиться повернутися туди разом із нею.

Еліна підійшла до таверни з дивною, дещо кумедною назвою - «Кульгавий Гунал». Щойно важкі двері зачинилися за її спиною, дівчина опинилася у вихорі знайомих звуків та запахів: у повітрі витав густий аромат смаженого м'яса, дешевого елю, міцної випивки та солодкуватого запаху табаку, який палили найманці за кутовими столами. Намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, ельфійка підійшла до масивної дубової стійки. Оплативши кімнату на ніч, вона забрала важкий залізний ключ і повільно попрямувала наверх рипучими дерев'яними сходами.
Кімната виявилася зовсім крихітною. У кутку стояло найпростіше ліжко з грубою ковдрою, але після довгих днів важкої дороги, ночівель на голих скелях Пустки та постійного страху, ця скромна постіль здавалася справжньою королівською периною. Насилу переставляючи ноги, Еліна зняла брудний, розірваний у кількох місцях одяг і обережно поставила свій новий посох у куток, ближче до узголів'я. Щойно її голова торкнулася подушки, сили остаточно покинули тіло. Вона безпорадно впала на ліжко і миттєво поринула в солодкий, глибокий сон. Над Азгілоном ще навіть не почало темніти, а змучена дорогою та пережитим стресом дівчина вже спала без задніх ніг.
На світанку Еліну розбудив наполегливий, але ввічливий стук у двері. Протираючи очі, вона піднялася з ліжка, поспіхом накинула на себе одяг і повернула ключ. За дверима стояла служниця - жінка досить пишних форм, яка тримала в руках велику дерев'яну тацю.
- Сніданок, пані! - коротко промовила вона, добродушно посміхнувшись, і передала їжу.
Еліна подякувала, забрала тацю і попрямувала до невеликого столика, що стояв прямо під вікном, крізь яке пробивалися перші золотаві промені ранкового сонця. Гаряча каша та свіжий хліб повернули дівчині жагу до життя. Смачно поснідавши, вона повністю одяглася, міцно перехопила пальцями посох із залізного дуба і вийшла на вулицю. Насамперед їй потрібно було відвідати район ремісників, щоб роздобути новий, надійний обладунок замість старого шмаття.