Початок легенди

Пустка дихала важко, як поранений звір. Небо над нею мало колір брудного металу, а вітер приносив ледь вловимий запах озону та гнилі. Шен зупинився. Його масивна фігура, що перевищувала два метри, здавалася скелею посеред цього мертвого пейзажу. Шкіра кольору запеченої крові була посічена шрамами минулих битв — кожна мітка була спогадом, кожне свідченням того, що він ще тут.
Шен повільно повів плечима. Його обладунок зі шкіри Зоґана, колись гнучкий та захисний, тепер був жорстким, місцями протертим до дірок, але все ще тримав удари. На спині, звична за довгі роки вигнання, важчала торбина з припасами. У правиці він стискав сокиру — справжній шедевр смертоносності: лезо з напівпрозорого драконячого скла, що ледь помітно пульсувало тьмяним світлом, було насаджене на руків'я із залізного дуба, міцного, як сама земля. Його велика рука, що тримала зброю, мала характерну анатомічну особливість прадавнього роду — шість пальців.
Він був самотнім хижаком, що вже сорок сім років виживав у цій пастці. Йому було сімдесят стрімких років — за мірками свого народу він вважався ще зовсім молодим воїном, чиї два природжені роги гордо здіймалися на лобі, позначаючи приналежність до демонів. До кінця ініціації, що тривала пів століття на самоті й мала зробити його повноправним членом клану Багряних Шкір, залишалося три роки.
Тишу розірвав крик. Високий, неприродно чистий, такий, що зовсім не вписувався в цю похмуру симфонію. Шен завмер, його шестипала рука міцніше стиснули руків'я сокири. Він знав закони Шаґи — Пустка нічого не дарує просто так, але ігнорувати крик було б негідно воїна його клану.
Він рушив у бік звуку, ступаючи важко, але з котячою обережністю. Вийшовши із-за велетенського уламка невідомої споруди Давніх, він побачив джерело шуму.
Посеред сірого пилу лежала золотоволоса ельфійка. Її шкіряний обладунок був розірваний, а в очах застиг відблиск останнього жаху. Над нею височів Повзучий жах — триметровий вищий хижак із природною бронею з міцних кістяних пластин та отруйною пащею. Істота готувалася до фінального кидка.
Шен не вагався.
Сильним, вибуховим ривком він зірвався з місця. Його двометрова постать розірвала простір з такою швидкістю, що звук злетів у повітря, схожий на пронизливий свист розірваного вітру. Здавалося, сама гравітація підкорилася демону. Він опинився біля Повзучого жаху ще до того, як той встиг зімкнути щелепи.
Вжух!
Сокира з драконячого скла описала коротку, майже непомітну дугу. Вона пройшла крізь міцні кістяні пластини звіра так, ніби це був пергамент. Голова монстра відділилася від тіла одним бездоганним рухом. Там, де ще мить тому клацали отруйні ікла, хлинула густа, чорна, як смола, кров. Велетенське тіло безголового ящера здригнулося і важко осіло в пил.
Шен стояв спиною до ельфійки, важко дихаючи. Чорна кров звіра повільно стікала з леза його сокири, не залишаючи на ній жодного сліду. Він повільно повернув голову, і його нетипові для демонів зелені очі, спокійні та холодні, зустрілися з розширеними від шоку очима ельфійки.
Він не промовив ні слова — його мовчання було законом. Він вказав сокирою на її торбину з припасами, що валялася неподалік, даючи зрозуміти, що вона вільна збирати свої речі й йти. Демон врятував золото волосу ельфійку, але затримуватися в компанії демона — не найкраща ідея для тендітної ельфійки.
Шен сплюнув густу слину на попіл, і в цьому жесті було стільки відрази, ніби він виплюнув не смак їжі, а саму марність цього світу.
— Знову на вечерю ящір, — процідив він крізь зуби, і його голос, хрипкий від довгого мовчання, прозвучав як тертя каміння об каміння.
Ельфійка все ще сиділа в пилу, вчепившись у власну сукню тремтячими руками. Вона була в стані німого шоку, її погляд був прикутий до безголового тіла Повзучий жаху, що стікало чорною кров'ю. Вона не бачила демона-воїна, вона бачила тільки смерть, яка щойно пройшла повз неї.
Шен помітив, що вона заклякла. Його терпіння, і без того виснажене роками самотності в Пустці, луснуло. Він різко наблизився, його масивна тінь накрила тендітну фігуру, і він гаркнув на ельфійку, від чого камінці під ногами, здавалося, підстрибнули.
— Забирайся звідси, поки не сповзлися Трупоїди!
Від цього крику ельфійка нарешті здригнулася, ніби прокинулася від жахливого сну. Її очі наповнилися сльозами, які залишали світлі доріжки на вкритому пилом обличчі.
— Я думала, мені кінець! Дякую вам, пане! — випалила вона, ледь стримуючи ридання.
Шен завмер на мить, схиливши голову. «Дякую»? Це слово не мало для нього жодного сенсу. Це був порожній звук, вібрація повітря, яка не наповнювала шлунок і не захищала від холоду. Він не був «паном», і він не очікував плати словами.
Одним блискавичним і відточеним рухом він замахнувся своєю сокирою з драконячого скла. Важка лапа ящера відділилася від тулуба з коротким хрускотом. Шен підкинув здобич, перехопив її і закинув собі на плече, де вона важко лягла на обладунок зі шкіри Зоґана. Він навіть не поглянув на ельфійку, коли кинув через плече:
— Тікай звідси, поки не почався танок!
Ельфійка знала, що означає цей «танок». Вітер почав змінювати тон, завиваючи між уламками так, що повітря ставало важким від пилу та дрібної крихти. Кам'яна буря вже дихала їм у потилицю. Якщо вона залишиться тут, вона перетвориться на фарш за лічені хвилини.
Шен не чекав, поки вона перестане плакати чи почне збирати свої речі. Він уже розвернувся, важко ступаючи в бік свого сховища. Його роги на лобі грізно виблискували в тьмяному світлі, а в зелених очах не було й тіні жалю — тільки холодний розрахунок і знання того, що Пустка нікого не чекає.
Його кроки були важкими, мірними, наче удари молота по ковадлу. На широкому плечі, поверх обладунку зі шкіри Зоґана, нерухомо лежала відрубана лапа ящера — масивна, вкрита кістяними пластинами, що ще виблискували від залишків чорної крові.
Попереду з-за завіси пилу виринула скеля, порита глибокими тріщинами, наче зморшками стародавнього велетня. В її основі зяяла чорна паща печери.
Шен вкинув важку ногу ящера у напівтемряву своєї печери, і в той же момент відчув, як повітря здригнулося. Танок починався. Небо за межами входу в печеру стрімко темніло, набираючи кольору розбитого сланцю, а вітер почав завивати так, ніби самі предки кричали з-під землі.
Він обернувся, сподіваючись побачити порожнє місце. Але ельфійка все ще була там. Вона метушилася навколо своїх розкиданих інструментів, панічно намагаючись схопити все одночасно.
— Та що ти будеш робити! — гаркнув Шен, і в цьому вигуці було більше злості на її безпорадність, ніж на саму небезпеку.
Не гаючи жодної секунди, він, наче червоний вихор, помчав назад до неї. Світ навколо вже почав перетворюватися на суцільну завісу пилу та гострих кам'яних уламків. Коли він наблизився, вона все ще поралася зі своїми дрібничками, не помічаючи, як смерть уже дихає їй у потилицю.
— Як ти дожила до свого віку з такою швидкістю, м'якотіла? — проричав демон, перекриваючи гуркіт бурі.
Ельфійка навіть не встигла пискнути, як Шен підхопив її. Вона здалася йому майже невагомою, якоюсь крихкою іграшкою в його міцних, загартованих часом шестипалих руках. Він закинув її собі на плече, притиснувши до свого обладунку зі шкіри Зоґана. Вона щось вигукувала, її тендітні руки били по його спині, але Шен навіть не здригнувся — він не чув її слів за виттям кам'яної бурі.
Він підібрав її речі, притиснув їх ліктем до боку і зробив потужний ривок назад до печери. Світ навколо зник у сірому мареві, лише інстинкти, виплекані десятиліттями в Пустці, вели його до безпечного входу.
Коли вони нарешті ввалилися в печеру, Шен не церемонився. Він скинув її на шкуру Зоґана, що слугувала йому ліжком, так, ніби вона була черговою частиною здобичі. Ельфійка важко впала, хапаючи ротом повітря, волосся в неї розтріпалося, обличчя було блідим від жаху.
Шен відставив сокиру вбік, вона глухо дзінькнула об кам'яну підлогу. Він підійшов до вогнища, що ледь жевріло, і підкинув туди хмизу. Полум'я миттєво спалахнуло, відганяючи темряву, і химерні, довгі тіні почали танцювати на стінах печери, наче самі духи минулого спостерігали за цією сценою.
Він стояв спиною до неї, його широкі плечі здіймалися і опускалися від швидкого дихання. Зовні печери кам'яна буря перетворилася на гуркіт, ніби хтось бив у величезні барабани. Шен знав: тепер вони в пастці. Він, демон, що проходить свою ініціацію, і ця ельфійка, чиє життя він щойно врятував, порушивши свій спокій.
Він обернувся до неї, його зелені очі палали в світлі вогню. Він нарешті подивився на неї не як на «об'єкт» чи «здобич», а як на джерело проблем.
— Тут ти в безпеці, — сухо кинув він, сідаючи на камінь навпроти.
Потім, не зводячи очей з вогню, він дістав із-за пояса гострий, як бритва, ніж і відрізав шматок свіжого м'яса ящера. Взявши міцну палицю, він вправно загострив її кінець і почав насаджувати на неї м'ясо. Він встромив палицю в землю біля багаття, дозволяючи жиру стікати в полум'я.
Ельфійка, яка до цього була в німому шоці, нарешті почала приходити до тями. Шен кинув через плече:
— Що ти робиш так далеко в Пустці та ще й одна?
Ельфійка випрямилася, намагаючись повернути собі хоч трохи гідності, і промовила:
— Дозвольте представитися, мене звуть Еліна!
Шен різко підняв голову, його обличчя в світлі вогню здавалося маскою з запеченої крові та гніву.
— Я не питав, як тебе звати! Я задав питання! — гримнув він так, що Еліна здригнулася.
Вона втягнула голову в плечі, відчуваючи тиск цього демона.
— Мої товариші... — ледь чутно почала вона. — Вони покинули мене, коли ящір напав. Ми були ледве знайомі, тож вони просто втекли...
Шен слухав її мовчки, час від часу повертаючи палицю з м'ясом над вогнем. Коли вона закінчила, він видав хрипкий смішок.
— Як таке дівчисько може вижити в Пустці? — зневажливо кинув він.
Еліна обурено підняла голову, її очі блиснули від образи:
— Мені вже 785 років!
Шен засміявся — різко, грубо, зовсім не по-доброму.
— Мені 77, але я знаю, як вбити кожного з Зоґанів, і знаю кожну стежку, по якій вони ходять. А ти заклякла від якоїсь ящірки?!
Еліна замовкла. Розуміючи прірву між своїми «майже восьми сотнями років» життя в безпечному Азгілоні та цими сімдесятьма сімома роками виживання в пеклі, вона не змогла підібрати слів для відповіді. Лише тихий тріск вогню порушував тишу, поки буря за стінами печери намагалася прорватися всередину.
Шен простягнув палицю з підсмаженим шматком м'яса в бік ельфійки, навіть не дивлячись на неї. Його рухи були грубими, але впевненими.
— Їж, — коротко кинув він.
Еліна, намагаючись втримати залишки свого ельфійського етикету, злегка відхилилася.
— Дякую, але... я не голодна, — промовила вона, намагаючись звучати стримано.
У цей же момент тишу печери розірвав гучний, пронизливий звук — її шлунок зрадив її, влаштувавши справжній бунт. Шен повільно перевів погляд на живіт ельфійки, а потім — на її зніяковіле обличчя. Його кутики губ ледь помітно сіпнулися, чи то в насмішці, чи то у зневазі.
— Схоже, твій шлунок із тобою не згоден, — пророкотав він.
Еліна відчула, як її щоки спалахнули. Неохоче, майже зі страхом, вона протягнула руку і забрала палицю. Як тільки зуби Еліни пройшли крізь перше волокно, вона зрозуміла, наскільки жахливо помилялася. М'ясо було жорстким, немов стара підошва, просочене димом і присмаком металу, але для неї, після годин паніки та бігу в Пустці, воно здавалося смачнішим за будь-який делікатес Азгілона. Вона почала їсти швидко, майже жадібно, забувши про манери.
Шен спостерігав за цим процесом з кам'яним виразом обличчя.
— А ви... ви їсти не будете? — запитала мандрівниця, перериваючи жування, коли трохи втамувала перший голод.
Шен відкинувся на стіну печери, схрестивши масивні шестипалі руки на грудях. Його роги кидали довгі, гострі тіні на кам'яну стелю.
— Мені не треба їсти щодня, як і пити, — відповів він рівним, майже механічним тоном. — Я спокійно можу обійтися без цього кілька тижнів. Це стосується і сну.
Він зробив паузу, дивлячись прямо на неї своїми немиготливими зеленими очима.
— А от тобі сон не завадить. Твоє тіло — це тендітна оболонка, яка ламається від найменшого вітру. Спи спокійно. Ти під моїм захистом... і під захистом Кодексу.
Останні слова він вимовив з особливою вагою, ніби згадка про закони Шаґи була єдиним, що втримувало його від того, щоб просто виставити її назад у бурю.
Еліна завмерла, вдивляючись у його обличчя. Вона все ще бачила в ньому хижака, але ці слова — «під моїм захистом» — звучали дивно безпечно в цьому місці, де смерть чатувала за кожним поворотом.
Еліна, здригаючись від холоду та страху, вдивлялася в обличчя Шена, яке зараз, освітлене лише танцюючими тінями вогню, виглядало ще більш загрозливо, ніж у світлі дня. Його слова демона про Кодекс все ще лунали в вухах ельфійки, немов магічне заклинання, якого вона не могла зрозуміти.
Вона обережно відклала палицю з м'ясом і згорнулася калачиком на шкурі Зоґана, намагаючись стати якнайменшою. Очі Еліни не відривалися від демона, що сидів навпроти. Він навіть не думав лягати, не знімав своїх обладунків — він був як натягнута тятива, готова вистрілити в будь-яку мить, навіть у стані спокою.
Шен відчув її погляд. Він не ворухнувся, але його роги ледь помітно змінили кут нахилу, ніби він прислухався до кожного подиху дівчини.
— Спи, — холодно наказав він, не дивлячись на неї. — Пустка не чекатиме, поки ти заснеш. Завтра ми вийдемо, як тільки вітер вщухне. І якщо ти не зможеш тримати темп... — Шен зробив паузу, і цей звук був страшнішим за будь-яку погрозу, — я не буду тягти тебе вдруге.
Еліна заплющила очі, хоча сон не йшов. Вона слухала, як зовні каміння б'ється об скелі, а всередині печери дихає той, хто щойно вирвав її з лап смерті.
Шен ще раз глянув на ельфійку, що здригалася від холоду, попри близькість вогню. Він роздратовано пирхнув, його голос знову став хрипким і сповненим зневаги:
— Як ви, м'якотілі, тільки виживаєте? Вас може здолати навіть звичайний холод, а ви все одно лізете в Пустку!
Він важко підвівся, дістав з торбини важку, цупку ковдру, вичинену зі шкіри Заглота. Темно-фіолетовий матеріал виблискував у вогні, наче дорогоцінне каміння. Шен підійшов до Еліни й напрочуд обережно вкрив її цією ковдрою, заправивши краї так, щоб тепло не виходило назовні.
Ельфійка вмить відчула, як її огортає густе, майже живе тепло, від якого кістки, що ще хвилину тому німіли від крижаного подиху Пустки, нарешті розслабилися. Її дихання вирівнялося, повіки злиплися, і незабаром вона вже солодко спала, лише зрідка легенько здригаючись уві сні — можливо, відгомони жаху все ще блукали в її свідомості.
Шен не відходив. Він сів поруч, схрестивши ноги, і ще довго мовчки спостерігав за нею. У цьому погляді не було хижої спраги, лише якась дивна, відсторонена цікавість до істоти, що була такою слабкою, але водночас такою зухвалою, щоб прийти сюди.
Зрештою, він відвів погляд і повернувся до своєї справи. Шен дістав із торбини дорогоцінне листя Кришталевої Лілії. Він обережно, з хірургічною точністю, почав перетирати його об гладкий камінь, поки воно не перетворилося на густу, сяючу цілющу кашку. Він знав, що завтра, коли Еліна прокинеться, їй знадобиться цей засіб для її ран — не тому, що він став милосердним, а тому, що він не любив, коли хтось, хто перебуває під його захистом, помирає від власної недбалості.
Тиша в печері була наповнена лише тріском вогню та важким гуркотом бурі зовні. Шен працював, і в його зосередженості було щось величне.
Сонце ще не пробилося крізь завісу пилу зовні, але в печері вже панував духмяний аромат смаженого м'яса. Коли Еліна розплющила очі, першим, що вона побачила, був масивний силует Шена, який сидів біля вогню, зосереджено перевертаючи здобич.
— Доброго ранку! — несміливо привіталася вона, потягуючись під теплою фіолетовою шкірою Заглота.
— Шаґор! — коротко відгукнувся демон, не піднімаючи голови.
Еліна на мить замислилася, смакуючи незвичне слово на язику.
— А що це за мова? — запитала вона, підводячись на лікті.
— Мова предків, — відрізав Шен.
Після цих слів він важко підвівся. Його постать закрила світло вогню, і він рушив до неї. Шен зупинився впритул, нависнувши над ельфійкою, наче велетенський багряний колос, що затулив собою весь світ. Еліна мивоволі втиснулася в шкуру Зоґана, відчуваючи його міць.
Шен дістав з торбини невелику ємність із кашкою, яку приготував вночі. Набравши своїм великим пальцем густу мазь із Кришталевої Лілії, він нахилився ще нижче. Його рухи були позбавлені ніжності, але в них була хірургічна впевненість. Як тільки мазь торкнулася рваних ранок на плечі та стегні Еліни, повітря прорізало тихе, різке шипіння.
Еліна затамувала подих. Вона очікувала болю, але замість нього відчула лише миттєву прохолоду. Вже за кілька секунд на місці глибоких подряпин лишилася лише чиста, шовковиста шкіра.
— Ох... — вона здивовано торкнулася плеча. Там, де ще вчора була кров і розірвана плоть, не лишилося навіть натяку на шрам. — Це неймовірно... Як ви...
— Час їсти. Скоро рушаймо! — перебив її Шен, не давши вимовити і слова подяки.
Він подав їй шматок гарячого м'яса на загостреній палиці. Буря за стінами печери вщухла, залишивши по собі зловісну тишу, яку Шен знав надто добре. Це було затишшя перед новим випробуванням. Пустка чекала на них, і вона не збиралася бути милосердною.
У печері панувала тиша, яку порушував лише тріск вогню. Еліна, спостерігаючи, як демон збирає речі, нарешті наважилася запитати:
— А куди ви мене хочете вести?
Шен навіть не повернув голови, продовжуючи свою справу. Його голос прозвучав глухо і безапеляційно:
— Тобі тут не місце, сама ти і кілька годин не протягнеш!
Еліна ображено випрямилася, її ельфійська гордість закипала:
— Якби Повзучий жах не зламав мій посох, я б змогла постояти за себе!
Шен зупинився. Він повільно підняв брови і запитав із щирим подивом:
— А що таке цей твій посох?
Еліна подивилася на нього так, ніби він був дикуном з найтемнішої печери:
— Це інструмент для чаклуна, така палиця, яка допомагає творити чари!
— Чари?! — перепитав Шен, і в його голосі почулося повне нерозуміння. — А це що?
Еліна остаточно роздратувалася.
— Ось що це! — вигукнула вона і різко виставила руку вперед.
У ту ж мить повітря перед нею задрижало, і з'явився сяючий щит з чарів, що пульсував блакитним світлом. Шен, не вагаючись ні секунди, просто простягнув свою масивну багряну шестипалу руку. Рука пройшла наскрізь її магічного щита, не зустрівши жодного опору, адже демони мали повний імунітет до чар, і Шен спокійно торкнувся її лоба.
— Демона цим не зупинеш! — холодно промовив він.