12. Обручка з туману

На болотах не вір вогням.

Так учать дітей у тому краю, ще заки ті навчаться ходити стежками між трясовин. Бо на болотах уночі й на світанку загоряються вогники — сині, бліді, холодні. Вони тремтять над чорною водою, і манять, і кличуть: «Іди сюди, іди, тут стежка, тут суходіл». А хто піде на них — того й не стане. Бо це не стежка. Це трясовина кличе поживу. Так учать дітей, і добре роблять.

Але один вогник на тих болотах — інший. Він теплий, а не холодний. Він не манить чужих у безодню, а веде своїх додому. І з'являється він тільки в тумані, на світанку, і завжди їх двоє — два теплі вогники, що йдуть поряд над водою, як несуть їх дві руки. Старі люди, побачивши ті два вогники, знімають шапку. А коли дитина спитає, чому ці два не такі, як інші, — розповідають ось що.

Жила в тому болотяному краю дівчина на ім'я Калина. Гарна була, як та ягода, на честь якої її назвали, — червона на щоках, чорна на бровах, і сміх мала такий дзвінкий, що на болотах, де все глухо й тихо, її чути було здалеку. Багато хлопців задивлялось на Калину. Але серце її було віддане одному — Остапові.

Остап був не тутешній родом, прийшлий, але прижився. Він знав болота краще за багатьох корінних — умів читати трясовину, знав, де тверда купина, а де оманлива твань, під якою чорна безодня. Він проводив людей болотними стежками на той бік, до містечка, і не втратив жодного. За те його й поважали. А Калина полюбила його за те, що коли він вів людей через смертельне болото, то співав — тихо, впівголоса, щоб не було страшно тим, хто йде за ним. Хто не боїться смерті настільки, щоб співати над нею, — той, думала Калина, і жити навчить.

Але задивлявся на Калину ще один — Демид. Багатий, з доброї хати, з землею й худобою. Він давно поклав на неї око й був певен, що вона його: хіба ж піде красуня за прийшлого провідника, коли є він, Демид, перший багатій на всі болота? І коли Калина заручилась із Остапом, Демид не повірив спершу. А коли повірив — затаїв таке, від чого стигне кров.

Весілля призначили на осінь, коли спаде вода. За звичаєм того краю наречений напередодні весілля мусив пройти найдовшою болотяною стежкою — на далекий острів посеред трясовини, де ріс особливий цвіт: болотяні лілеї, білі, як сорочка нареченої. Наречений мав нарвати тих лілей і принести коханій — на знак, що заради неї він пройде навіть трясовину й вернеться живий. Це був давній звичай, красивий і небезпечний. Хто приносив лілеї — той доводив, що гідний вести родину болотним життям, де щокрок — безодня.

Остап пішов по лілеї надвечір, за день до весілля. Він знав ту стежку. Він пройшов би її з заплющеними очима. Калина проводжала його на край села й сміялась: «Не барись, я чекатиму з вечерею, а завтра вже й вінчання». Остап поцілував її й пішов у болото, у бік острова, і туман іще не впав, і небо було ясне.

А Демид пішов слідом. Потай.

Він знав болота теж — не так, як Остап, але знав. І знав головне: як робити ті брехливі вогні. Бо Демид не був простий багатій — він знав давнє лихе ремесло: як розпалити над трясовиною холодний синій вогник, щоб він здавався ліхтарем на стежці, а вів у безодню. Старі казали, ці вогні — від нечистого. А Демид навчився кликати їх сам. І ось, коли Остап уже вертався з острова з оберемком білих лілей, а на болото впав туман, — Демид запалив свій брехливий вогонь. Збоку від справжньої стежки, над самою твань'ю. Теплий, жовтий, як ліхтар. Такий, на який іде свій, не боячись.

Остап у тумані загубив стежку — туман на болоті густий, як молоко, у ньому й досвідчений плутається. І побачив попереду світло — тепле, жовте, ліхтарне. «Хтось вийшов мені назустріч, — подумав він. — Хтось світить, щоб я не збився». І пішов на те світло, довіряючи йому, як довіряють своєму. Він ступив із твердої купини туди, де здавалась стежка, а була чорна безодня під тонкою кіркою моху.

І трясовина взяла його.

Кажуть, він устиг крикнути. Один раз. І цей крик почув Демид, що стояв поруч у тумані, — почув і не ворухнувся. Він стояв і слухав, як гине суперник, і тримав свій брехливий ліхтар, поки над тим місцем не зімкнулась вода й не стало тихо. А потім загасив вогонь і пішов додому іншою стежкою. І білі лілеї, які Остап ніс коханій, лишились плавати на чорній воді — там, де він потонув.

Остап не вернувся ні ввечері, ні вночі. Калина чекала з вечерею до світанку, а на світанку побігла в болото сама, кличучи його. Люди кинулись шукати. Але болото не віддає своїх мертвих — воно ковтає їх у чорну глибінь, і назад не буває нічого. Знайшли тільки білі лілеї, що плавали на воді осторонь стежки, у місці, де й ступати не можна було. І всі зрозуміли, що сталось: Остап збився зі стежки в тумані й потонув напередодні власного весілля. Дивно тільки, думали люди, — як він, що знав болото, як свою хату, збився там, де ходив сто разів? Але туман є туман. Буває.

Калина не голосила. Вона не вірила. Вона казала: «Болото його не віддало — значить, він десь там. Може, тримається за купину. Може, вибрався на острівець і чекає, поки прийдуть. Я знайду його». І з того дня Калина щоранку, тільки-но впаде туман, ішла в болото — сама, тими самими смертельними стежками — і кликала Остапа. Люди відмовляли її, лякали, тягли назад. Вона виривалась і йшла. Щоранку. Тиждень за тижнем.

А Демид витримав пристойний час — і почав свататись.

Він приходив до Калини й казав: «Досить убиватись за мертвим. Остапа немає. Ходи за мене — і не знатимеш ні горя, ні нужди. Забудеш болото». Калина дивилась на нього порожніми очима й мовчала. Вона не відмовляла й не погоджувалась — вона просто йшла на світанку в туман кликати іншого. І Демид, певний своєї перемоги, ходив і ходив, і чекав, поки горе її зломить і вона впаде йому в руки, як спіла ягода.